Ліні Костенко - 80!

[o_bilozerska]

Сьогодні - 80 років найбільшому з українських поетів.
Особисто від себе бажаю їй дожити до тих часів, коли її перестануть називати "поети-шістдесятники Павличко, Костенко, Драч".

* * *
День за днем, вони вже звуться – дати.
Густо смутків чорного литва.
Дні мої, а чим же вас згадати,
всі мої зацьковані слова.

Люди мої, рідна моя рідність!
Щось мені так сумно, аж лякаюсь.
Щось приходжу я в невідповідність,
і чомусь, злочинниця, не каюсь.

Хтось там галасує, голосує.
Хтось танцює ритуальний танець.
Час – він мудрий, фікції скасує,
а, між іншим, я таки зостанусь.

Ліна КОСТЕНКО

Мої переклади віршів Ліни Костенко на російську - тут.

Comments

[lesnichiy2004.livejournal.com]

:)
Ліна во внутрішній еміграції.
Сподіваюсь, пише.
Хоча б у стіл. Правильно це, чи ні, не знаю.

А Павличко - пише і вкидує, те, що пише, в інформаційний простір.
Хай там який був гидкий Павличко своїми запопадливими віршиками в часи комунячого безміру, але зараз він себе реабілітував.

"...Новітня русифікація України набагато страшніша...
Вона не накинута нам ззовні, вона є виплодом хахла, манкурта, яничара, одержимого ненавистю до свого національного походження..." Д.Павличко

З книги Ірини Фаріон "Мовна норма: знищення, пошук, віднова".

[vij-01.livejournal.com]

моя улюблена поетеса з тих кого читав..

многая літа!

[eustafius.livejournal.com]

Одна з найулюбленіших поетів.
Нещодавно моєму знайомому подарували якесь підпільне видання її поезій, сторінок на 300, діко заздрю....))
Многая літа!

Я теж

[oleksiy-b.livejournal.com]

Страшны слова когда они молчат,
Когда они внезапно затаились,
Когда не знаешь ты с чего начать,
Ведь все слoва когда-то говорились.

Кто ими плакал, мучался, любил,
С ниx начинали, ими завершили...
Как и людьми - словами полон мир,
А ты их должен вымолвить впервые.

Всё повторялось - красота и низость,
Всё было - и асфальт и спорыши,
Поэзия - всегда неповторимость!
Беcсмертное касание души.

[(Anonymous)]

Добре виглядає Ліна , ) Молодець, з ювілеєм!!! ! Ще 100 років життя !

[walter-kim.livejournal.com]

Так, Ліна Василівна таки зостанеться в нашій літературі.


Хоч і без Нобелівської премії.

Яку вона, безумовно, заслужила!

Спробую й себе в перекладі)

[ariy-ukraina.livejournal.com]

Суд був короткий. Війна. Жарота.
Мотуз на шию. Кінь під ворота.
Очі замружив — як хвисьну коня!
Кінь як рвоне у степи навмання!
Тільки й знялася зелена шквиря.
Тіло гойднулося наче гиря.

Так їй і треба, земля їй розпадина!
Пані Гелена, зелена гадина.


Суд был коротким. Война. Жара.
Верека на шею. Конь - под врата.
Глаза прищурив хлестнул я коня.
Скрылся в степи он как молния.

Заколыхался дикий ковыль.
Мертвое тело окутала пыль.

Так ей и надо, земля ей распадина.
Пани Елена, зеленая гадина.

Берестечко.

Поетка для всіх поколінь

[(Anonymous)]

Остання з поетів Празької школи - Наталя Лівицька-Холодна говорила: "Ліну Костенко прочитаю один раз, і мені все запам'ятається, і все мене зворушить. Потім прочитаю ще раз і ще раз... для насолоди".
Я от, м'яко кажучи, зовсім з іншого покоління, а погоджуюсь із кожним словом. Пригадую хрестоматійне, і кожен раз насолоджуюсь:

Сосновий ліс перебирає струни.
Рокоче тиша на глухих басах.
Бринять берези. І блукають луни,
Людьми забуті звечора в лісах.

Це — сивий лірник. Він багато знає.
Його послухать сходяться віки.
Усе іде, але не все минає
над берегами вічної ріки,

Світає світ в терновому галуззі.
Кладуть вітри смичок на тятиву.
Десь голос мій шукає моїх друзів,
і хтось чужий кричить мені: ау!

І знову тиша. Лиш блукають луни.
Крізь день, крізь мить,
крізь, душу, крізь віки.
Сосновий ліс перебирає струни
над берегами вічної ріки...

P.S. До речі: майже ніхто з українофобів в і-неті не наважується торкатись цього імені своїми брудними лапами.
P.P.S. Вибачте, що вліз зі своїми п'ятьма копійками

Остап

[(Anonymous)]

Гадаю, саме в цей день доречно усім нагадати, що саме написала про ювілярку Оксана Забужко. Нагадати, щоб ніколи не простити їй такого і пам'ятати завжди.
"здоровезне, гергеписте бабисько з кепським прикусом, бризкаючи на мене слиною й раз у раз хвицаючи головою, щоб метлялися поріділі фарбовані кучері (жест, який сорок років тому міг асоціюватись у невибагливих мужчин водночас і з темпераментом молодої огириці, і з гордою патріотичною нескореністю)"