Олена Білозерська: Знаю, як треба!

У зв’язку з тимчасовою неможливістю виходити з дому фотографуємо крізь вікно :)

Цікаво, чи виникло у когось якесь внутрішнє несприйняття, легеньке обурення, чи що, коли ви довідались, що нова зірка Уанету - бабуся, яка "переписала хату на кота", насправді живе в Росії, в Україні ніколи не була, про Партію регіонів навряд чи колись чула, а кота в неї нема взагалі?

Особисто я вважаю, що дуже правильно зробив автор цього білборду, що не намагався сфотографувати для нього якусь українську бабусю, а використав фото літньої мешканки Карелії.

Якщо з автором знімку все узгоджено і він не має претензій - це дуже правильне рішення.

Бо українська бабуся за таку агітацію могла б мати неприємності. Гірше того - навіть якби вона щиро не полюбляла Партію регіонів і сфотографувалася для цієї антиреклами свідомо і добровільно - на неї могли б знайти якісь важелі тиску, і вона б зараз на всю країну давала інтерв’ю із закликом голосувати за "регіоналів".

А так - нічого з неї не візьмеш. І залишається хамовладі створювати проблеми (і паблісіті, аякже) лише автору білборда :)

Сьогодні ввечері біля цього пам’ятника, що знаходиться поблизу Московської площі (нормальний, до речі, пам’ятник - у ньому є якась документальність і немає оцього потворного соцреалізму, як у "героїчних" людських фігурах) стояли кілька молодих людей і палили цигарки.

Підійшла до них бабуся, згинаючись під вагою здоровенної дорожної сумки, у якій зрадницьки дзенькали порожні пляшки.
- Не надо тут курить, молодые люди. Это же историческое место. Здесь нельзя курить и сорить. Скажите, а у вас веничка нет? Я бы тут поприбирала. (Насмічено біля пам’ятника справді було сильно, але хлопці чомусь пішли гуляти без віничка).

Молодь послухала таке і відійшла від пам’ятника і бабусі подалі. Бабуся пішла за ними.
- Сейчас эти западники, эти фашисты-нашисты нашу историю не ценят. У них сейчас ОУН-УПА. Вы знаете, что такое ОУН-УПА? Это фашисты, они Гитлеру служили.

Хлопці втекли, і бабуся причепилася до мене. В мене, щоправда, було ще менше бажання з нею спілкуватися. Добре, що відповідати майже не доводилось - бабуся гомоніла переважно сама до себе.
- Скажи, голубушка, ты крещеная? Значит, ты признаешь нашу русскую церковь, Московского патриархата. (Далі пішла розповідь про те, який чудовий був нещодавно при якомусь їхньому храмі концерт пісень на вірші російських поетів і які гарні вірші читали діти - усе про Росію і росіян).

- Скажи мне, голубушка (у меня нет телевизора), это безобразие в России уже прекратилось или еще продолжается, митинги эти?
- Я не дуже цікавлюсь, Росія далеко, - обережно кажу я.
- Что ты, милая, Россия близко, мы же триединая Русь. Троица там на небесах, а мы тут триединая Русь, и тем, кто это не понимает, не будет ни прощения, ни спасения. А что эти мерзавцы в России вытворяют, за западные деньги Путина свергнуть хотят. А Путин - он молодец, он послан Господом, чтобы спасти и вновь объединить Триединую Русь.

І далі в тому ж дусі. Коротше, я теж втекла :)
Сперечатися не було жодного бажання. Бо це ж не особиста думка бабці, у якої навіть телевізора нема. Це її у церкві так навчають. Ну, й кажіть мені після цього, що це не ворожа резидентура і її не треба прикрити.

Уявіть собі, що на Печерських пагорбах стояла б, припустимо, мечеть, звідки бородаті проповідники повчали б українців, що Україну треба приєднати до Саудівської Аравії. А хто проти цього, до раю не потрапить. Та їх прикрили б і вислали з України після першої такої проповіді. А тут чомусь прикриваються свободою думки і віросповідання. Але свобода думки - це право людини на власну думку. А це ж не думка цієї бабусі, а результат потужного зомбування ворожою пропагандою. І всі терплять, ніби так і треба. А бабусі потім ідуть і голосують...

Дуже хочеться допомагати людям. Не тільки абстрактно - висвітлюючи якісь важливі проблеми, але й цілком конкретно цілком конкретним людям. Зупиняє те ж, що зупиняє більшість - абсолютна неможливість перевірити, чи правду тобі кажуть і чи всю правду, і брак часу на те, щоб досконально вивчити кожну ситуацію - наприклад, отримавши скаргу від якоїсь бабусі, поїхати у її рідний райцентр і перебалакати хоча б із сусідами.

Але іноді є час, щоб вислухати людину не одним вухом і зрозуміти, що вона каже правду. Одну таку історію, одну з безлічі життєвих трагедій, я вам зараз розповім. Постраждала жінка щиро вірить, що розголос їй допоможе. Що ж, треба спробувати.

Одразу зазначу, що ситуація неоднозначна, і я не візьмуся огульно звинувачувати бабусиного кривдника, бо не розмовляла з ним і не знаю мотивів його вчинку - вони могли бути як ницими і підлими, так і цілком нормальними. Але вчинок залишається той самий - у двох старих жінок відібрали дитину, яку вони виховували шість з половиною років і яку не можуть забути, і не дозволяють їм з нею бачитись.

Віра Василівна Мартиненко підійшла до мене у холі Спілки письменників, куди я ходила з приводу наради про долю лаврських музеїв, а вона сподівалася дочекатися депутата Яворівського... Вірі Василівні 58 років, вона переїхала з Ніжина на Чернігівщині у село Велика Дорога Ніжинського району, щоб допомагати близьким - сестрі і старенькій мамі. Своїх дітей у Віри Василівни ніколи не було. Спочатку вона виховувала молодшу на 15 років сестру Надію, потім - її дітей. Від першого шлюбу у Надії залишився хлопчик, зараз він уже дорослий. У другому шлюбі, який протривав два роки, дітей не було, але через 11 місяців після офіційного розлучення Надія народила дівчинку Віку. Рахувалася офіційно матір’ю-одиначкою.

Віка народилася без великих пальців на обох руках. Чиновники довго не хотіли визнавати дитину інвалідом, але на шостому році життя таки визнали, і сім’я почала отримувати на неї "інвалідську" пенсію.

Три роки тому Надія загинула - їхала на велосипеді, і її збила машина. 31 жовтня 2007 року її поховали. Її дочці Віці на той момент було шість з половиною років.

Колишній чоловік приїхав на похорон. "На 9 днів, - розповідає Віра Василівна, - приїхав знову, з двоюрідним братом, і каже: "Я дитину забираю". Я кажу: "Як ти забираєш? У мене сестра була мати-одиначка, ми виховували дитину самі, ніякого батька ми не знаємо. Вона з тобою розлучилася, через 11 місяців народила дитину. Ти не признавався, що ти батько, не був у нас на порозі шість з половиною років, а тепер, як узнав, що ми виклопотали на дитину пенсію (сестра моя поотримувала рік і 3 місяці по 445 гривень пенсії на дитину), захотів забрати".

( Далі )

У рідному селі на Чернігівщині якісь молоді люди ходять по хатах, де живуть самотні пенсіонери (а де живуть самотні пенсіонери, видно добре - хоча б по паркану). І кажуть: "Вам Ющенко дав 300 гривень".
І дають купюри по 500: "З вас 200 гривень здачі".
"П’ятисотки", ясна річ, фальшиві.

Цих молодих людей у селі ніхто не знає. З ними не ходить секретарка з сільради. У них немає на руках навіть списку з прізвищами пенсіонерів.
Але люди ловляться.
Ну живе в нашому народі незнищенне переконання, що "барин" має щось їм давати.
Дивно. Я от, наприклад, не чекаю, що влада мені щось дасть. І сама добровільно копійки їм не дам.

http://bilozerska.livejournal.com/141093.html?format=light
http://deep-water.ru/?http://bilozerska.livejournal.com/141093.html

Ірочці за 80. Але її всі так і звуть – Ірочка.
Ніколи, навіть сміття винести, вона не виходить з дому без косметики, манікюру, перуки чи неохайно вдягнена. «Ніколи не знаєш, де зустріне тебе доля», – каже Ірочка.
Обох – чоловіка і коханця – вона дуже любила. Тепер доглядає їхні могилки.

- Збирайся, подруго, нам пора на цвинтар! – каже Ірочка.
- Та ні, ще ранувато...

Прибирають дві бабці могилу Іриного коханця, а тут іде його вдова!
Ірочка побачила – і навтьоки, а подруга розгубилася…
- Хто ви така, що доглядаєте могилу мого чоловіка?
- Я… я… працювала з ним разом.
- А де ви працювали з моїм чоловіком? Я всіх його колег знаю! – наступає ревнивиця.
А та й не знає, ким він був за професією!
Німа сцена.

Чула нещодавно, що Ірочка збирається заміж…

Я - дуже спокійна людина. Вивести мене важко.
Але іноді трапляється.

Уявіть ситуацію: заблукали ми між якимись селами. Зима, вже майже темно, і до останнього автобусу з села, котре знаходиться невідомо де, менше години часу.

Надибали кілька хаток, вікна світяться лише в одній. Хоч і знаю, що сільські жителі з настанням темноти замикаються і стають недоброзичливими - а виходу немає. "Хазяй-ко-о!" - від калитки. Нуль реакції. Переконалася тоді, що собачка прив’язана, заходжу через калитку і стукаю у вікно.
Там сидить і дивиться телевізор - щось середнє між тіткою і бабкою. Волосся сиве, але завите. Я ввічливо намагаюся спитати, як пройти на таке-то село. І починається (матюки опускаю):

- Всьо закрито! Как ти сюда попала?? Я нікому нє откриваю, тра-та-та!!!
- Та не треба мені відчиняти. Скажіть, як пройти на це село, і я зразу піду.
- Убирайся, тра-та-та!!! Тут всьо закрито! Щас собаку спущу! і т.д., нічого не слухаючи, хвилин на п’ять.

Хто знає, що таке червона пелена перед очима, той мене зрозуміє. Підбираю у неї на подвір’ї здорову каменюку. Вдягаю рукавички, щоб склом не порізати руки. Підходжу до вікна...
Залишки здорового глузду підказують: тут є ще кілька хат, темні - не обов’язково порожні. Нема гарантії, що там не виявиться кількох здорових жлобів. Вони на своїй території. А ми тут взагалі не орієнтуємось.
Час іде. Мене кличуть. Не відповідаю. Стою з каменюкою під її вікном.
Підходить товариш, забирає з руки каменюку: "Ти що, ненормальна? А якщо тебе собака обгавкає, ти теж будеш у нього камінням кидатись? Заспокойся, це ж не люди...".

Так просто: камінь у вікно - і бабка ніч не спатиме від холоду.

Не побила - в це село нам ще вертатися.
Якщо чесно, шкодую й досі.

Унікальний дід Манойлик, земля йому пухом, жив у нашому селі в ті часи, коли ніхто не чув про мобілки та Інтернет, а фотоапарати з чорно-білою плівкою були у вузького кола любителів. Не вчора і не позавчора він розповідав мені про своє життя. Але все, що казав і робив дід Манойлик, має бути зафіксоване для нащадків. Адже він – то і є народ України.

Історія 6.
Як дід Манойлик жабу топив

Пішли якось мій батько з дідом на рибалку. Закинули сітку і сіли перепочити. І скаче повз них велетенських розмірів жаба.
– А споримо, Льонько, що ти її не зловиш? – каже дід.
– Чому не зловлю? Зловлю, - відповідає татко. Хоп – і зловив.
Дід забирає здобич і зав’язує в сітку з-під цибулі: «Понесу додому, покажу своїй бабі».
– Не донесете, діду. Здохне без води.
– І то правда, - і закидає жабу прямо в сітці назад до озера.
– Що ж Ви наробили, діду? Вона ж не вилізе, здохне!
– Ет, – каже дід, - вилізе! Вони ж такі – звідусіль вилазять. Ось я недавно на річці черепаху піймав, пустив до себе в копанку – то вона вилізла!!!

Дід і тут не помилявся. Задумайтесь: вони ж дійсно звідусіль вилазять!

(далі буде)
Історія 1 Історія 2 Історія 3 Історія 4 Історія 5

Унікальний дід Манойлик, земля йому пухом, жив у нашому селі в ті часи, коли ніхто не чув про мобілки та Інтернет, а фотоапарати з чорно-білою плівкою були у вузького кола любителів. Не вчора і не позавчора він розповідав мені про своє життя. Але все, що казав і робив дід Манойлик, має бути зафіксоване для нащадків. Адже він – то і є народ України.

Історія 4.
Як дід Манойлик матір по яблука кликав

Приходить дід до нас і скаржиться матері:
- Торік була у нас така вже свинка, така хороша скотинка. Що не давали – їла: яблука, груші, сливи – все їла. А ця – така противна, така капризна свиня. Яблука даю – не їсть. Груші – не їсть. Біжи хоч ти, Машко, позбирай мої яблука, як моя свиня їх не їсть!

Дід мав великий старий сад, добре і щедре серце і не знав, що таке політкоректість.

(далі буде)
Історія 1 Історія 2 Історія 3