Олена Білозерська: Знаю, як треба!

Я раніше теж думав, що хибною. А потім переконався, що ні. Бо доки Віктор Ющенко сам проходив шлях від націонал-демократа зразка 2004 року до інтегрального націоналіста-ксенофоба зразка 2010 року, шлях, який його брат Петро пройшов раніше, він втрачав радикальну частину суспільства. Звідси й пізно визнаний Бандера, й усе інше. А доки "Свобода" мріє про гіпотетичний нерадикальний електорат, вона втрачає електорат реальний, той, що знає, що боряться не лише проти "олігархів". І цей електорат іде до СПАСу, УНА-УНСО, СНА, "Тризубу" - до тих, хто називає речі своїми іменами. Не маємо соромитися ксенофобії, бо ніхто в світі її не соромиться. Юдофобами були Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Микола Гоголь, Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Юрій Венелін, Іван Вагилевич, Яків Головацький, Маркіян Шашкевич, Володимир Даль, Олекса Стороженко, Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Левко Чикаленко, Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка, Леся Українка, її сестри, її чоловік Климентій Квітка... Маємо від них відцуратися, забути про них, замовчувати їхню творчість? Заради чого? Щоб бути приємними й нестрашними для купки олігархів, бандитів і збоченців?
І нікому так, окрім БЮТманів, не видається. В одній із попередніх тем я залишив велику підбірку про те, як в Ізраїлі чекали на "Україну Тимошенко"...
А про те, чому в Україні не може бути українських лівих, колись розповім.