«Свободу» – Табачнику! (фото, відео)

[o_bilozerska]

Сьогодні, 20 лютого, «Студентська Свобода» провела марш проти законопроекту № 9655 «Про вищу освіту», що має розглядатися у березні, і за відставку Табачника, який нещодавно додумався запропонувати скорочення вивчення української мови та скасування у школах предмету «Історія України». На акції, як заявили свободівці, були студенти з усіх обласних центрів України і київських університетів ім. Тараса Шевченка, НТУУ «КПІ», НаУКМА, КНУБА, НАУ та інших.

Активісти колоною пройшлися від Майдану Незалежності до комітетів Верховної Ради на Грушевського, де провели мітинг і символічно повісили опудала Віктора Януковича, Дмитра Табачника і голови парламентського комітету з питань науки та освіти Максима Луцького – ініціатора і лобіста законопроекту, проти якого вже тривалий час протестують студенти.

Дорогою молодь грюкала пластиковими пляшками і скандувала гасла: "Пам’ятай, чужинець, тут господар українець!", "Ре-во-лю-ція!", "Виходь, бунтуй, Україну рятуй!", "Табачника на нари!", "Табачника, собаку, повісим на гілляку!", "Знання – не товар, універ не базар!", "Бунтуй, кохай, права не віддавай" (цікаво було почути останні два гасла, адже їх зазвичай використовують під час протестів активісти лівих студентських рухів). Попереду несли великий банер "Табачника на нари – тоді підем на пари". Були й інші банери, більшість із них саморобні, що не може не тішити.

Майбутні повішені йшли разом з усіма, це були хлопці у масках, «Янукович» вів на мотузці «Табачника» і «Луцького» (у мене таке враження, що насправді ці мотузки трохи довші; оминаючи руку Януковича, вони тягнуться просто у Кремль). Коли настав час вішати антигероїв, маски причепили до порожніх костюмів.

Читати далі на www.bilozerska.info

Comments

[mykolap.livejournal.com]

Причому всі мої знайомі противсіхи навіть думки не припускають, що саме їх позиція привела до появи Табачника

[kostyantyn1979.livejournal.com]

Вся справа в тому, що виродки з НаУКМА - осоередку пропаганди українофобії, статевих збочень, легких наркотиків і порнографії - нічим не відрізняються від Табачника.

Як ліберальні історики забезпечують ідеологічну базу для українофоба Табачніка
http://deschenko.livejournal.com/64698.html

Також раджу:
Культурний фронт "Княже місто" перепостив статтю Коула Тернера "Гильйотина для Клио" про одного з найбільших виродків вітчизняної окупаційної псевдонауки - Наталю Яковенко з Києво-Могилянської академії, ця кацапська україножерка там очолює катедру історії України:
http://kmisto.info/articles/5699.html

Катедру історії очолює україножерка Марина Ткачук - вона виступила свого часу з погромною статтею проти особливості української філософії серця (Сковорода, Юркевич, Чижевський), заявила, що такої нема, погромила статті на цю тему. Ярослав Гнатюк дав їй відповідь у передмові до своєї монографії
Скачати її можна тут http://www.ex.ua/view/2588899

[vasyl-babych.livejournal.com]

Дякую за репортаж!

[trydence.livejournal.com]

http://maidan.org.ua/2012/02/svoboda-u-kilkosti-sta-osib-z-usijeji-ukrajiny-zaklykala-do-fizychnoho-znyschennya-tabachnyka/

[trydence.livejournal.com]

http://maidan.org.ua/2012/02/sohodni-svoboda-pratsyuvatyme-na-koryst-tabachnyku/

«Свободу» – Табачнику! (фото, відео)

[pingback-bot.livejournal.com]

User yatswish referenced to your post from «Свободу» – Табачнику! (фото, відео) (http://yatswish.livejournal.com/596458.html) saying: [...] Originally posted by at «Свободу» – Табачнику! (фото, відео) [...]

«Свободу» – Табачнику! (фото, відео)

[pingback-bot.livejournal.com]

User vasyl_babych referenced to your post from «Свободу» – Табачнику! (фото, відео) (http://vasyl-babych.livejournal.com/69958.html) saying: [...] Originally posted by at «Свободу» – Табачнику! (фото, відео) [...]

«Свободу» – Табачнику! (фото, відео)

[pingback-bot.livejournal.com]

User chernovstepan referenced to your post from «Свободу» – Табачнику! (фото, відео) (http://chernovstepan.livejournal.com/452606.html) saying: [...] Originally posted by at «Свободу» – Табачнику! (фото, відео) [...]

[kostyantyn1979.livejournal.com]

КОМУ ПОТРІБНІ ТАКІ ПІДРУЧНИКИ З ІСТОРІЇ?
Олексій ВОЛИНЕЦЬ,
м. Київ

У газеті “Слово Просвіти” (ч. 21, 27 травня—2 червня 2010 року) прочитав кореспонденцію Євгена Букета “Обговорення проекту концепції історичної освіти в Україні триває”. З цього приводу хочу висловити міркування, бо вони не збігаються з основними принципами вже зазначеної концепції. Автор цієї концепції, як видно із публікації, — доктор історичних наук Наталія Яковенко. Її в цьому активно підтримує міністр освіти і науки Дмитро Табачник, теж історик за фахом, відомий своїми українофобськими публікаціями, розтиражованими у великій кількості. Про нього газета
неодноразово згадувала в протестних заявах різних громадських об’єднань й окремих громадян з приводу його призначення, тому немає особливої потреби ще раз зупинятися на цій одіозній фігурі. Ще одна публікація на цю тему мало що додасть: “бульдозерна” політика новоявленої влади вже чітко себе виявила.
Що пропонує Н. Яковенко в концепції посібника для вчителів (або підручника для учнів, що майже те саме)? По-перше, поставити в основу підручника “антропологічну концепцію”, в якій “на перше місце виходить людина, і від людини ведеться відлік усього того, що відбувається”. По-друге, подати правдиво зміст навчального матеріалу в окремих розповідях про дійових осіб у такому собі “неконфліктному просторі пам’яті”, як це прозвучало в недавньому виступі Н. Яковенко у Будинку вчених. Із цього приводу можна було б заперечити історикові Яковенко: неконфліктний простір пам’яті може бути тільки в людській уяві, в житті народів його не існує, бо історія завжди конфліктогенна, про це авторка сама добре знає. Отже, показати “правдиво” історію без конфліктів — це прямий шлях до неправди.
Однак ще більше тривожить намагання пані Яковенко за будь-яку ціну протягти ліберальну концепцію про демократичні цінності, застосовуючи нібито толерантний підхід в оцінці історичних подій, наголошуючи на першочерговості прав людини або окремих груп людей, а не українського народу загалом. При цьому усувається з поля зору право цілого народу на самостійну державу, на національну ідентичність, на суверенність буття. Якщо акцентувати на загальнолюдських правах, то слід починати з права народу на власну державу. А цього в концепції нема. Тож виникає запитання: хто реалізовуватиме ці права людини, про які так дбає пані Яковенко, якщо поняття держави в неї ніби віртуальне, вторинне? Може, все-таки слід спершу збудувати власний дім, власну державу, а тоді говорити про гарантії прав її мешканців чи громадян? Бо виходить, що біжимо попереду воза. Чи далеко добіжимо?
Ідея державотворчого процесу мала б бути в підручнику центральною, основною, оскільки ми не пройшли того тривалого процесу державобудівництва, як це зробили інші європейські народи. Нам цього, до речі, не дали наші сусіди. А для успішного завершення цього процесу підростає наше молоде покоління, воно покликане це здійснити. Йому ми повинні передати це завдання, як естафету.
Слово Просвіти” (ч. 28, 15-21 липня 2010 р., с. 4)
http://kostyantyn1979.livejournal.com/46082.html

[kostyantyn1979.livejournal.com]

нтоніна МАТВІЄНКО Читатимемо з бромом новий підручник історії?
Читатимемо з бромом
новий підручник історії?




Попри всі заспокоювання, що шкільний підручник з історії писатимуть українські історики, все ж у ЗМІ з’явилася інформація, що в Москві вже дописують його — спільний для українських і російських школярів. Визначено навіть час завершення роботи — до осені. Ідею спільного підручника тривалий час войовничо обстоював відомий українофоб нардеп В. Колесніченко і взявся за її реалізацію міністр Д. Табачник. Це буде навдивовижу цікавий витвір новітньої історичної науки. У ньому автори поєднають непоєднуване, бо надто розбіжні шляхи історичного розвитку українців і росіян. Для перших — це боротьба за незалежність — то зброєю, то дипломатією, для других — «покорение народов» і «присовокупление земель». За таким підручником українським школярам доведеться вивчати і завоювання російськими військами сибірських ханств, і підкорення Кавказу доблесним Єрмоловим, і ще багато чого, що зовсім не стосується України. А з української історії, треба думати, буде взято лише визначені авторами прийнятні для обох сторін теми й аспекти.

Навіть у радянські часи в «Історії СРСР» Україні було відведено окремий розділ, а потім її історію вивчали за окремим підручником. А от у часи незалежності, коли розкрито архіви, з’явилися нові джерела, ліквідовано багато чорних плям, раптом з’явилася проблема: як подавати в школі історію України?

Як варіант у «Могилянці» розглядали проект іншого підручника, вітчизняних авторів. Він теж має бути оригінальним тим, що з нього буде вилучено власне історію, а об’єктом розгляду стане людина. Але людина є об’єктом вивчення інших наук, таких як психологія, антропологія, а історію, у звичайному розумінні слова, завжди розглядали у хронологічній послідовності життя народу, країни, подій і фактів. У майбутньому підручнику не буде поняття «гніт» і «ярмо». отже обійдено тему боротьби. А що ж це за історія України без боротьби? Залишаться нерозкритими трагічно–героїчні образи ряду гетьманів і все те, що, як писав В. Винниченко, «не можна читати без брому». Без емоційного загострення змісту навіть суха наукова констатація невідомо, чи буде в підручнику. Чесний підхід до історичних фактів потребує, щоб були збережені їх об’єктивні оцінки, не підпорядковані політичній обережності, без «озирання на всі боки».

Майбутній підручник планують створити на суцільних позитивах, без «жертв і крові». Це тоді, коли вже видано достатньо правдивої документальної літератури. З’явилося навіть дитяче видання «Українська Повстанська Армія» (Харків), незалежно від ставлення сучасної влади до УПА. Такий підхід обрала професор «Могилянки» Н. Яковенко, з когорти Табачника—Толочка, пояснюючи це тим, що така методика побудови підручника з історії існує в західних країнах. Може, там це виправдано, а в нас — інші обставини. Краще поцікавитись, як пишуть свою історію поляки.

Українці повинні знати своє минуле таким, яким воно було, знати, чим і ким пишатися, що засуджувати і враховувати уроки на майбутнє. У підручнику не треба акцентувати на здобутках радянської влади і так званій Великій Вітчизняній. У ньому має виражатися національна пам’ять народу, на основі якої формується національна свідомість — духовна платформа патріотизму. Де ще, як не з підручника, широкий загал, передусім школярі, дізнаються про минуле свого народу? Тому він, як будь–яке нормативне джерело з історії, має бути очищений від брехні, перекручень, тенденційності. Так само неприйнятна для підручника і т. зв. гуманізація (позитиви), коли розглядають людей узагалі без їхнього історичного контексту. Тут історію підміняють якимось іншим напрямом гуманітарних наук, що його автори називають «антропоцентризмом». А школі потрібен саме підручник з історії.

Треба сподіватися, що ні перший, ні другий згадані тут підручники в конкурсі не переможуть. Здоровий глузд чесних науковців та ще й громадська думка візьмуть гору.
Антоніна МАТВІЄНКО
http://umoloda.kiev.ua/regions/0/363/0/59351/

[kostyantyn1979.livejournal.com]

'Бандера, Стецько – це постаті, про яких будуть говорити ще дуже довго, як ми до цього часу говоримо про Хмельницького чи Володимира Великого. Тим, що дискутуватимемо про них, жодним чином не применшимо цих постатей, однак ми повинні розуміти їхні дії з погляду тих часів, а не теперішніх', – вважає історик Іван Патриляк.



Виступ доцента Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидата історичних наук Івана Патриляка на тему «Антиповстанська боротьба: німці проти УПА» у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові зібрав зацікавлену й уважну аудиторію, яка довго не відпускала науковця, адресуючи йому до з’ясування чимало гострих запитань.

Добре відомий публіці як коментатор багатьох історико-документальних фільмів київський історик Іван Патриляк висвітлив протистояння Української повстанської армії нацистській окупації України на основі німецьких, радянських та українських документів, які містять десятки фактів про бої між українськими повстанцями та німецькими окупантами.

На жаль, за словами історика, тема антинімецького фронту УПА в 1943-1944 років є вкрай заполітизованою, що внаслідок політичних маніпуляцій не сприяє донесенню до суспільства достовірних фактів історії, бо політикам вигідно тиражувати ангажовані інтерпретації, стереотипи і міфи, а не досліджувати й встановлювати правду.

Тому Іван Патриляк поклав собі за правило не полемізувати з політиками, а дискутувати тільки в середовищі колег-професіоналів. Однак він радо відгукується на запрошення публічних виступів у радіоефірі та пресі, співпрацює з багатьма кінодокументалістами, рецензує нові книжки тощо.

Утім, про стосунки у середовищі науковців Іван Патриляк розповідає, не завиваючи дражливих тем у блискучі обгортки, даючи зрозуміти, настільки боляче б’є по українській історії їхня неспроможність постояти за українську справу.

Чому українські історики не боронять української справи?

Ми часто підписуємо з істориками різні колективні листи до влади і то неодноразово, наприклад звернення щодо терміну «Велика Вітчизняна війна». По-перше, це ніде не звучить. По-друге, підписи треба брати у людей, які мають у суспільстві якісь становища і позицію, а ці люди тепер бояться, бо на них іде страшний тиск! Вони змушені вибирати: чи бути підписантом, чи бути якимсь заввідділом в Інституті історії, чи десь інде працювати, бо всім треба годувати сім’ї.

Усі бояться втратити роботу. Та й не можуть одні історики чи тільки інтелігенція зробити те, що влада має зробити. Суспільно прогресивні кола не можуть заступити роль держави.

Як оцінити гуманітарну політику України?

[kostyantyn1979.livejournal.com]

Наша держава не має того, що називається гуманітарною політикою. Якщо в Польщі є національний телеканал «Історія», куди запрошують вчених і вони дискутують в ефірі, а між цим показують документальні фільми, то там відбувається професійна дискусія в колі вчених, а не оця «бла-бла-бла», де політики кидаються тапочками один в одного по 4 чи по 6 годин на нашому телебаченні!

Скрізь у цивілізованому світі професійні вчені з документами в руках дискутують, який момент історії висвітлено повно і чи правильно. Оце має якусь користь для суспільства!

У нас живуть «от сєзда к сєзду», як казали в радянські часи. Як їх півень в одне місце клюне, скажімо, поляк якийсь пам’ятник поставить, вони тоді в ґвалт – історики пишіть відповідь! А коли прийдеш до них просити книжку видати, вони видають аж 300 примірників! Отак, аби вистачило роздати. То один одного читаємо, однин одному дякуємо, один із одним чарку п’ємо і обговорюємо. У все цим і завершується. Ось у чому проблема!

Найбільше вражає те, що так було і при минулій президентській каденції, і при теперішній. Якась абсолютна незацікавленість наукою...

Сила польських істориків у підтримці держави?

Саме так, сила польських істориків, які постійно чіпляються до українців з «людобуйством», у тому, що їх підтримує їхня держава. ...

У справі Дем’янюка теж не було позиції істориків чи держави?

Знову ж таки, тут би мала бути позиція держави, хоча Демя’нюк не громадянин України. Але він зараз і не громадянин США.

Справа Демя’нюка не тримається купи, у самій Німеччині більшість юристів і істориків з неї сміється, кажуть, що вона висмоктана з пальця. Чому? Бо навіть, якщо уявити, що всі звинувачення Дем’янюкові є правдиві, то щодо німецьких виконавців злочинних наказів ще в 1950-их роках була амністія! Якщо то був німецький есесівець, який не за страх, а на совість служив у концтаборі (крани в газових камерах відкручував абощо), то його амністували і він тепер спокійно як бюргер отримує пенсію, і тихо доживає собі віку. А якщо то був совєтський військовополонений, перед яким стояв вибір: з’їсти свої підошви з чобіт і вмерти потім з голоду, або піти в той же концтабір стояти на якійсь вишці із гвинтівкою Мосіна (бо, як правило, більшого їм не довіряли), то за те, що ходив вздовж колючого дроту, за яким знищили 30 чи 60 тисяч людей, хоч і не був до того причетний ніяким боком, то його за це через 70 років посадіть у тюрягу, хоч він і так ледве живий! Це називається вибірковість правосуддя!

А наша держава стала в позу страуса. Зробила вигляд, що нічого не відбувається. Хоча, я думаю, нічого б страшного не сталося, коли б грамотно юридично й історично була складена заява МЗС про те, що ми розцінюємо це як неподобство, як гру за подвійними стандартами, що такого робити не можна, або давайте тоді арештовуйте всіх німців, які служили в концтаборах, і садіть їх на одну лаву з Дем’янюком та й судіть разом! Але ж усі знають, що те Дем’янюкове посвідчення було підробленим: це ще доведено на процесі в Ізраїлі, коли його мали стратити, але не стратили й відпустили, бо з’ясували, що такої форми посвідчень в німецьких концтаборах не було, його в КГБ зробили, – про це навіть цілі книжки були написані! Але, як кажуть, «коли зірки запалюються, значить, це комусь потрібно»…

[kostyantyn1979.livejournal.com]

Кому потрібні тривалі «страсті за Бандерою»?

Це справді масштабна постать. Щодо нього завжди будуть іти якісь дискусії. І комусь він буде подобатися, а комусь не подобатиметься, – знову ж таки, виходячи із певних моральних пріоритетів. Засуджувати завжди легше. Легше казати, що все робилося неправильно. Але ми ніколи не повинні аналізувати дії тої чи іншої особи, тої чи іншої організації, партії групи і так далі, виходячи з наших сучасних знань. Тільки з того погляду, що вони могли перед собою бачити тоді. У них була зовсім інша картина.

Часто доводиться опонувати комуністам, які говорять: «А всьо-такі ж оні в сорок пєрвом году з гітлєровцами дагаварівались…». Я на це кажу: а чому Сталін домовлявся з нацистами в 1939 році? Бо він з точки зору реалізації своєї основної ідеї – світового комунізму – вважав, що це вигідно. Так само й ті з погляду свої головної ідеї – здобуття незалежної держави – вважали, що це їм на той момент було вигідно. А з іншого боку, який вони мали досвід на той час стосунків з Німеччиною і СРСР? Так, німці негарно повелися з Карпатською Україною. Німці віддали більшовикам у 1939 Західну Україну. Але в оцих окраїнних українських землях, які в генерал-губернаторстві опинилися, німці поводилися надзвичайно ліберально (600 шкіл українських засновано). Загалом, українці мали деякі підстави з досвіду Першої світової війни сподіватися від німців на прихильне ставлення до ідеї державності, водночас добре розуміючи, від кого цього прихильного ставлення не буде ніколи, – тут це однозначно.

[kostyantyn1979.livejournal.com]

А як із апологією визвольного руху з етичного боку?

Прагнення національної держави не дає народу знищитися, асимілюватися з іншими народами, зникнути. Із цього випливає, що кожен рух, кожна людина, яка боролася за здійснення цієї ціннісної мети, є позитивними.

Але при цьому не слід собі також думати, що усі були святими. Ні, борони Боже! У визвольному русі брали участь сотні тисяч людей, і ні вони, ні теперішні історики не могли б поручитися, що серед тих сотень тисяч не траплялися покидьки, які приєдналися, щоб когось вбивати й грабувати, задля наживи. Таке могло бути. Але мета – головне. Якщо виходити із засудження, то слід засудити будь-яку війну, будь-яку армію через те, що жодної армії, яка б не чинила злочини в роки війни не було! Інша справа, як за це карали. Якщо ми знаємо, що в повстанському русі жорстоко карали за злочин, бо є маса протоколів дисциплінарних стягнень за пиятику, крадіжки тощо, то, з іншого боку, ми бачимо червону армію в Берліні, у Східній Європі: мільйони пограбувань і зґвалтувань, – і за це нікого не карали, а навпаки заохочували.

Наприклад, Ярослав Грицак намагається виступати з точки зору гуманізму. Однак, з позицій гуманізму треба сказати, що червона армія, британська армія, американська армія, які боролися проти нацизму, також є злочинцями. Не треба було боротися, бо хіба ж це гарно – розбомбити Дрезден, де загинуло 150 тисяч мирних мешканців, чи спалити за 10 хвилин два японських міста Хіросіму й Нагасакі? Це ж також не гуманно! Якщо виходити з теорії абсолютистського гуманізму, то його як такого не буває, це утопія. Тоді всіх доведеться оголосити злочинцями, й сказати, що ні в кого не існує героїв, бо навколо одна підлота. Але так ми дійдемо до повного нігілізму.

За такими схемами можна оцінювати будь-що, як це робить, умовно кажучи, «школа гуманістів». Наприклад, Яковенко пише, що козаки чи гайдамаки були «зброд і бандити». Але краще, ніж Шевченко, не скажеш: « Брешеш, людоморе!». Бо тут важливо те, що ми оцінюємо. Усе залежить від наших світоглядних цінностей.

Наталя Яковенко досить авторитетна людина, але мені не імпонує її позиція в ставленні до певних речей. Сказати, що Річ Посполита до моменту повстання Богдана Хмельницького була таким собі мало не ідеальним суспільством, значить наразитися на запитання: а чому ж тоді це повстання мало таку масовість, кривавість, затятість і затяглість. В ідеальних суспільствах революцій не відбувається. Просто казати, що Хмельницький зробив велику помилку, що краще було б залишатися в межах Речі Посполитої і ми б тоді були якимись європейцями. Та ні, ми були б, як ті білоруси. Може це комусь і краще…

[kostyantyn1979.livejournal.com]

А мені здається, що не краще! Бо хоч у Білорусії не було якихось великих повстань проти Речі Посполитої, але що це їм помогло? Тобто, це питання риторичні й одвічні (вони ж стосуються і всього повстанського руху взагалі): чи треба боротися, навіть коли якоїсь чіткої перспективи не видно, чи треба чекати й перечікувати? Але досвід показує, що багато народів перечікували, яких ми зараз із вами й не згадаємо без енциклопедії, бо вони зникли, асимілювавшись.

Зрештою, це категорії не так історичні, як моральні. А вони вже залежать від погляду історика.

Погляд історика не претендує на об’єктивність?

Мені видається, що історик не може абстрагуватися від певних речей, які його сформували як людину. Інша справа, коли б я писав історію Британії, Фінляндії чи Нової Зеландії, тоді я ще міг би якось абстрагуватися. Але тоді дуже часто такі історії виходять якимись такими порожніми схемами, тому що коли історик абстрагується від усього, то він не може емоційно пережити того всього, що відбувалося. А не переживши емоційно, не вдасться пояснити багатьох рішень, дуже багатьох нюансів.

Чи можна довіряти документам, якими оперують історики Вєдєнєєв і Биструхін?

Вєдєнєєв, Биструхін?.. Я б швидше вважав за історика Вєдєнєєва, бо Биструхін то кадровий кагебіст, спецназівець, він дописаний у співавтори Вєдєнєєву. А Дмитра я знаю давно і добре. Як на мене, він як історик має низку вад. По-перше, сліпо вірить усім документам НКВД-КГБ як істині в останній інстанції.

Допустимо, написано там, що Арсенич особисто замордував 3 тис. чоловік, і він тому вірить. Хоча коли подумати логічно, то від цього можна було б здуріти, а в людини, яка керує всім підпіллям СБ ОУН не було часу навіть особисті допити проводити. Це все одно, що казати, буцімто Берія власноруч замордовував тисячі, при тому, що в нього було більше часу і апарат був більший. Тобто, це абсурд з точки зору елементарної логіки і ці твердження можна ставити під сумнів. Але Вєдєнєєв їх лупить!

Коли вийшла його книжка «Меч і тризуб» він подарував її мені з проханням про рецензію, бо я часом пишу гострі рецензії. Та коли я прочитав книжку, то відповів, що можу написати тільки дуже критичну рецензію (книжка була не вичитаною, із купою помилок). Після того він рік не розмовляв зі мною. Складна людина. За ним тягнеться шлейф історій, він працював у архіві СБУ, його звідти прибрали, бо позникали деякі документи, й відправили на викладацьку роботу в академію. Дисертацію він захищав на закритій раді, хоча ще до його захисту я вже був ознайомлений із текстом тої дисертації – нічого таємного там не було, практично – те саме, що й у книжках. Але людина, вочевидь, відчувала, що дисертація є настільки слабенька, що боялася виносити її на відкритий захист. Там є відверті ляпи, бо він повторив усі кадебістські штампи.

[kostyantyn1979.livejournal.com]

Його книжки також не містять аналізу, бо там цілими сторінками цитуються протоколи допитів, довіряти яким з огляду на те, за яких обставин давалися ці свідчення, не можна. У тих протоколах людина могла свідчити, що замірялася вбити Сталіна і з’їсти його, абощо... Там же ж уміли так допитувати, що ще й у не такому зізнаєшся, – по 12 діб без сну допитували. Це навпаки незбагненно, як дехто не підписував таких протоколів!

От наприклад, відомий випадок із Стельмащуком, який розказав, як буцімто палив польські села, вбивав тисячі людей і закопував у ями. Важко логічно уявити, що це було саме так. Але ж треба знати, як той Стельмащук опинився в полоні! Його, хворого на тиф, везли возом до повстанського шпиталю, цю медичну валку захопив відділ НКВД. Свідчення Стельмащука – це марення людини в напівпритомному стані з великою температурою, яка прохопилася про місце зустрічі з Клячківським (через що той і був убитий). Коли Стельмащук вилікувався, енкаведисти йому показали протокол, записаний з його підсвідомого марення, і цим його зламали: мовляв, ти тепер говоритимеш, що ми тобі накажемо, бо інакше всі твої свідчення стануть відомі в підпіллі й тебе знищать (врешті його таки повісили).

Тому вважати за чисту монету протоколи допитів не можна, бо там дуже багато речей неправдивих писалося. Це специфічні історичні джерела, які треба ретельно перепровіряти. А Вєдєнєєв, котрий позиціонує себе як великого спеціаліста із спецслужб, має таку властивість сприймати це за святу правду. І це є проблема, яка вельми серйозно підриває його авторитет як історика. А за теперішньої влади в країні він почав співати вже такі дифірамби соввласті, що в мене очі на лоба полізли, я був шокований і кілька разів із ним мав публічні сварки на конференціях, бо мав до нього як до історика суттєві претензії.

Скажімо, у 2008-09 роках у Вєдєнєєва були доповіді про те, як румунська й польська історії викривлено висвітлюють українську (зокрема, йшлося про реваншистські претензії). Одного разу він піддавав гострій критиці Пруса й Вєчоркевича, мовляв, ті ллють воду на млин сепаратистським й фашистським організаціям своїми заявами в газетах. Я за регламентом мав виступати за ним і вирішив повеселити людей, нагадавши, що «наша служба і опасна, і трудна, бо полковнику Вєдєнєєву було б добре знати, що Вечоркевич і Прус уже померли, один минулого, інший позаминулого року, мабуть, стараннями наших спецслужб. А от на те, що в нас працює маса аналогічних російських спецслужб, то наші спецслужби щось про це – ані сном, ні рилом! Звісно, із румунськими й польськими реваншистами слід боротися, але відціджуючи муху, не треба пропускати слона чи верблюда згідно із Писанієм». Отож із Вєдєнєєвим у нас специфічні стосунки: вітаємося, але не розмовляємо.

А такі джерела, як свідчення чехів у фільмі «Бандерівці», наскільки коректні?

Може, чехи поспішали зняти фільм й не шукали більш достовірніших очевидців, які б більше розповіли. Чи це зроблено спеціально, – можна стверджувати, тільки якщо маєш на руках якійсь факти. Скидається на те, що знімальна група просто їздила селами, які були на маршруті переходу сотень Громенка й Бурлаки, й опитувала тих людей, які погоджувалися щось говорити.

Загалом, у Чехії ще за комуністичних часів виходило декілька фільмів і книжок про бандерівців, у там ця тема була досить болісна. Бо чеська армія вже вкотре не змогла захистити своєї країни! У Чехії була створена група «Оцел» (сталь), яка мала заблокувати перехід повстанських частин українців через кордон. Щоправда, ця «Сталь» виявилася дуже крихкою. У фільмі вони кажуть: наші дві дивізії не могли справитися з 20 людьми. Якби це була нормальна дивізія, то смішно було б говорити, що 10 тис. чоловік не змогли блокувати лісовий масив. У радянські часи вони казали, що бандерівці – недобитки українських есесівців, і це певною мірою виправдовувало нездарність чеської армії.

[kostyantyn1979.livejournal.com]

Загалом у фільмі «Бандерівці» є багато речей, пов’язаних із типовими стереотипами сприйняття, і не тільки в контексті того, що «вбивали мирне населення». Наприклад, яскраво тут засвічений інший стереотип – буцімто у момент початку війни Німеччини проти СРСР керівництво ОУН було свято переконане в тому, що Німеччина дозволить створити державу. Якщо виходити з тих фактів, які існують, то це було не зовсім так, а точніше – зовсім не так!

70-ліття проголошення Акта відновлення української державності відбулося не з такого розрахунку?

Треба відрізняти загальну громадську опінію і думку професійних політиків і революціонерів, якими були керівники ОУН.

Загальна думка населення України (не тільки Західної, а й колишньої підрадянської, у тій мірі, в якій у ній збереглася думаюча інтелігенція, яка пам’ятала прихід німців в Україну у 1918 році) була така, що гірше при німцях не буде, бо гірше ніж при совєтах бути не може. Загалом населення думало, що Німеччина дасть добро на створення держави на зразок того гетьманату Скоропадського у 1918 році. Вони не вірили, що німці сподіваються розгромити Радянський Союз, не використовуючи центробіжних (насамперед національних) тенденцій, які були тим основним динамітом, що міг би зруйнувати сталінську імперію.

А які факти щодо німців мали Бандера і керівництво бандерівської ОУН? З одного боку, вони, звісно, всі читали «Майн кампф», чули різні заяви з боку нацистського партійного керівництва про «життєвий простір». Але з іншого боку, вони спілкувалися дуже тісно із військовим керівництвом Німеччини, із представниками військової еліти, верховного командування вермахту та Абверу. І це було нормальним, тому що усі революційні рухи діють через розвідки, бо спілкуватися на урядовому рівні неможливо.

Нацистська Німеччина не була такою, як сталінський СРСР, по тоталітарності німці до нього не дотягували, тому що армія значною мірою була Гітлерові опозиційною. І саме в армії перед 1941 роком відбувалися оці неофіційні чи напівофіційні розмови керівників ОУН з високопоставленими чиновниками, які запевняли, що так чи інакше, а Гітлер змушений буде піти на поступки і погодитися з існуванням української держави, бо інакше Радянський Союз перемогти не можна.

Сам же Гітлер публічно своєї позиції щодо українців і щодо їхньої майбутньої держави не афішував фактично аж до липня 1941 року. В одних промовах він казав, що має звільнити від комунізму всі народи. В інших на закритих нарадах говорив про протекторат. Навколо нього були різні паладини з різними думками. Гітлер і Геринг однозначно казали про потребу «життєвого простору», Розенберг вів свою лінію – протекторатів, залежних від Німеччини напівдержав. І Гітлер вибирав варіанти, зважаючи на те, як піде війна. Якщо добре, то не буде нічого, якщо погано, то тоді треба буде якісь стосунки з українцями налагоджувати. Тобто він дивився на це з прагматичної позиції.

[kostyantyn1979.livejournal.com]

Усі політики завжди виходять винятково зі своїх інтересів й інтересів своїх держав. Коли Німеччина напала на СРСР, Черчілль заявив, що якби Гітлер вторгся в пекло, то він би знайшов кілька добрих слів про диявола, – тому що він автоматично отримав союзника в особі сталінської тоталітарної держави.

Українці справді отримали шанс на якісь зміни?

Так, до того ж треба ще знати й пам’ятати той нюанс, що керівництво ОУН усіма силами (офіційними й неофіційними каналами) намагалося витягнути з німців інформацію про те, як же вони все-таки будуть поводитися, коли німецькі війська вступлять на територію України. Неофіційними шляхами цього зробити не вдалося, тоді 23 червня Бандера через Стахова надіслав до німецького керівництва меморандум, у якому було чітко написано, що ставлення і стосунки між німцями й українцями залежать винятково від того, чи Німеччина визнає Україну як повноцінну державу. Там було згадано, що протягом останнього часу в Європі з’явилися дві держави – Хорватія і Словаччина, але досвід цих країн не може бути прийнятним для України. Тобто, коли деякі історики пишуть, що Бандера хотів створити державу на зразок усташської Хорватії, то це неправда!

У тому меморандумі чітко було записано: нас така державність (тобто, цілковито залежна від Німеччини) не цікавить. Або повноцінна держава, і тоді ми можемо вважати вас союзниками в боротьбі з більшовизмом, або, якщо цього не буде, то Німеччина наштовхнеться на організований опір. І це 23 червня 1941 року! Не кожна людина могла собі дозволити погрожувати Гітлеру опором у червні 1941 року, бо німецька армія вважалася наймогутнішою у світі.

Я поясню, чому дата 30 червня є ключовою. Приходить похідна група Стецька для оголошення незалежності у першому більшому місті на території України. Оголошують незалежність винятково із метою спровокувати Німеччину для того, аби та виявила своє ставлення до незалежності вже на початку війни й не дурила людям голови.

У самому Акті проголошення незалежності той знаний третій пункт, яким закидають оунівцям, з’явився тільки у Львові, фактично від був дописаним у день проголошення. Свого часу мені вдалося в архівах Києва знайти проект цього Акта, написаний у травні 1941 р., коли готувалися похідні групи за півтора місяці до війни. Там було тільки 2 пункти. Власне писалося, що проголошується держава, а не відновлюється, як було сказано у Львові, і що ОУН. Маючи моральне право своєю боротьбою, бере на себе справу проголошення.

То навіщо у Львові Стецько дописав третій пункт?

Первісно розраховували, що Львів буде під контролем українців, тобто місцевого націоналістичного підпілля й «Нахтігалю», який ішов в передовій охороні фронтальних частин першої альпійської дивізії. Вони мали взяти місто під контроль і оголосити незалежність. Так і було до обіду 30 червня... А з полудня 30 числа у Львів вже масово почали входити німецькі війська, і Стецькові вже не було куди діватися, він мусив піти на дипломатичний реверанс у бік Німеччини. Очевидно він після нарад із Шептицьким та старшим громадянством, яке було поміркованим, погодився із їхньою думкою: по-перше, писати не проголошення, а відновлення української державності (що було логічно), а по-друге, якось згадати німців.

І вже 30 числа вибухає перший конфлікт, коли на засідання Народних зборів в «Просвіті» приходять представники Абверу, спеціалісти з українських питань Ганс Кох (той навіть умів по-українськи говорити) і Ернст фон Айкерн. Виникає словесна сутичка із Стецьком, Кох наказує припинити збори, а Стецько йде на балкон проголошувати Акт. Кох наголошує: «Ви граєтеся з вогнем». Стецько відповідає, що Німеччина грається з вогнем не менше: «Пригадайте 1918 рік, поразку Німеччини! Якщо у вас є якісь питання. Приходьте завтра до мене на прийом, тоді будемо говорити». Враховуючи, що Стецькові тоді було 29 років, що взагалі це були дуже юні люди навіть за сучасними політичними мірками, а тодішніми тим більше, то можна собі явити, якими ошелешеними були Кох і Айкерн, коли почули таку розмову.

[kostyantyn1979.livejournal.com]

Але ж для Стецька це не минулося просто так, та й для України також?

Відрізок часу від початку липня до кінця 1941 року надзвичайно для нас важливий з огляду на те, що відбувалося далі. Скрізь, де тільки червона армія відступає, оголошують незалежність або місцеве підпілля ОУН, або похідні групи. Акт читають в різних варіантах, інколи його складають на місцях, але суть його одна – оголошення незалежності. Формують місцеві адміністрації, такі адміністрації були створені у всіх 203 районах за тодішнім районуванням Західної України і в 32 районах Правобережної України (це сучасні Житомирська, Хмельницька, Вінницька та Київська області). Також створюються обласні управи. Відбувається стихійний процес творення державності. ОУН виходить нагору. Похідні групи формують адміністрацію із місцевих українців, на керівників управ ставлять колишніх вояків армії УНР, місцевих вчителів, голів колгоспів, якщо люди про них гарно відгукуються. Підпілля відкрито займають офіси й бюра. Вішають таблички «Окружний провід ОУН», «Районний провід ОУН». А тут 7-9 липня німці починають арешти у Львові.

Керівництво ОУН прийняло рішення йти назад в підпілля і відправило Михайла Степаняка з інспекційною поїздкою по проводах Західної України, щоб він доніс їм цю інформацію. Степаняк уже на допитах, коли його захопили 1944 року, казав, що люди діяли так відкрито, бо не вірили в те, що німці заборонили державність і розпочали арешти. Це була страшенна помилка. Бо, власне, за рахунок цього 15 вересня вдалося завдати одного з найбільших ударів по ОУН, коли в один день до 3 тисяч чоловік арештували, – гестапо від імені польових німецьких команд, тобто військовиків, розіслало в оунівські структури запрошення на нараду. Ті прийшли, а їх арештували! На той момент і міліцію починають роззброювати, і розганяють управи.

На початку жовтня відбулася перша підпільна конференція ОУН. Під Львовом (дехто каже в Збоїськах, дехто – в Сороках). Нарада мала визначити лінію поведінки щодо німців. Це з позиції сьогодення все виглядає зрозумілим, що треба німцям протистояти. А тоді все виглядало набагато складнішим. Підпільна структура вийшла на денне світло і за день її назад не законспіруєш, бо це складно. Раз люди знають, хто належить до організації, то й гестапо зможе це з’ясувати елементарно. Усе керівництво організації – у Берліні під домашнім арештом, а з вересня – у концтаборі. Під час цих нарад було досягнуто компромісне рішення: поступово крок за кроком організацію все таки остаточно переводити в підпілля, але при цьому використовувати будь-які нагоди зачепитися за якісь просвітницькі структури, інфільтрувати своїх людей в місцеві адміністрації, що їх почали було заводити німці, нашпигувати своїх людей у поліцію, щоб знати, що відбувається. Паралельно вирішили почати пропагандистську роботи на Сході України і формувати там підпільної структури.

Є купа документальних свідчень німецької розвідки, яка характеризувала на кінець 1941 року ОУН. «Бандерівський рух єдиний на території України, який створює Німеччині реальні проблеми», – писали вони.

У лютому 1942 року німецькі аналітики, яким вдалося захоплювати якісь інструктивні матеріали підпільників (спецслужби в Німеччини були і то відносно непогані), доходять висновку, що завдання, яке поставила ОУН для свого підпілля в Україні на 1942 рік – це максимальна розбудова структур. Накопичення зброї і підготовка до майбутнього повстання в момент, коли Німеччина буде в незручному воєнному становищі, щоб можна було диктувати їй свої умови. Німецькі аналітики писали, що цю позицію можна назвати «маршируванням на місці»: жодних активних дій, які б могли спровокувати великі арешти, а водночас накопичування сил, щоб у слушний час можна було сказати вирішальне слово.

[kostyantyn1979.livejournal.com]

А як щодо червоного підпілля?

А про червоне підпілля і слова нема. Це, до речі, спеціально для львівського депутата Верховної Ради Голуба, є такий молоденький товстенький комуніст. Так от, існують фонди Коха, Розенберга, звіти німецької поліції, вони перекладені російською мовою після війни, навіть не треба напружуватися, щоб читати німецькою. Там все написано. До початку 1942 року взагалі про жодне радянське підпілля в Україні майже не йшлося. У німців був один головний біль – прокляті бандерівці. А з 20 березня 1942 року в усіх німецьких донесеннях з окупованих територій Сходу вводиться спеціальна рубрика «Український рух опору», який мав дві підрубрики: «Рух Бандери» і «Рух Мельника». Крапка. Про комуністичний рух опору на території України вони починають згадувати тільки з квітня 1942 року як про диверсантів, бо це справді були спеціально підготовлені диверсанти, переважно співробітники НКВС, яких доставляли сюди для так званого партизанського руху, для диверсій в тилу і розвідки.

Навесні 1942 року відбувається березнева конференція ОУН, що її з метою конспірації назвали квітневою. Лебідь зібрав оточення, у якому чітко сформувалося два крила: яструбів і голубів – одні більш радикальні, інші більш помірковані. Радикальне очолює Іван Климів «Легенда», який вимагає негайного переходу до воєнного збройного опору Німеччині. Лебідь стоїть на позиції, що й далі слід накопичувати сили, хоча уже на той момент існувала маловідома директива (про неї не так давно дізнався рівненський історик Ігор Марчук, який в обласному архіві СБУ знайшов протокол допитів Мартинюка, який був функціонером ОУН на Рівненщині). Там згадується, що у лютому 1942 року він отримав директиву від Савура – тобто від Клячківського, який керував ОУН на Волині й Полісся. Це була директива Проводу, яка йшла від Лебедя, про те, що ОУН перебуває з Німеччиною у стані війни, а відтак дозволено в разі небезпеки застосовувати вогнепальну зброю проти німецьких функціонерів, поліцаїв та жандармів. Про цю директиву ми довго не знали, бо її приписано було спалити після прочитання й донесення особовому складу. Можливо, згодом з’явиться якийсь збережений примірник, але поки що ми маємо про неї інформацію тільки з цього допиту.

Було прийняте рішення: накопичувати сили, посилити військову підготовку для всіх членів організації пройти вишкіл, і по змозі – влаштувати військовий вишкіл серед населення, готувати мобілізаційні списки по селах, вказуючи де проживають українські старшини, і розгорнути на Сході України пропаганду не тільки в національному дусі, а й антинімецьку. Це, на думку ОУН, мало залучити щонайбільше прихильників.

Як на це відреагувало німецьке гестапо?

У квітневих донесеннях гестапо по генеральній окрузі «Київ» за 1942 рік пишеться, що вилучено листівку, яку розповсюджували від імені Мирона «Орлика», де в Пасхальному привітанні було написано, що наш народ за довгі роки має можливість святкувати Великдень без більшовицьких комісарів із пістолетом за спиною. Але новий режим, який прийшов на українську землю, призвів до того, що в більшості наших людей нема з чим святкувати той Великдень: нема з чим сісти за стіл, людей ловлять і відправляють в рабство (тоді почався вивіз на роботи не добровільний, а примусовий), а наш уряд – Бандера і Стецько – мордується по німецький тюрмах. Це був перейдений рубікон до жорсткої антинімецької агітації, і німці це відзначили у своїх звітах.

Але найцікавіше було в червні 1942 року: у донесенні по генеральній окрузі «Волинь-Поділля», що охоплювала території сучасних Волинської, Рівненської Тернопільської й Хмельницької областей та Берестейщини й Пінщини, йде повідомлення начальника поліції безпеки до керівника округи Шьонне. У повідомленні написано, що проти нас протистоять два найсильніші опори: бандерівці і червоні на Поліссі, а далі вказано, що найбільший успіх на селян має бандерівська пропаганда, бандерівці проникли до лав окружної поліції, встановлено, що їхні прихильники здійснили кілька диверсійних актів, вибухів, вбивств німецьких адміністраторів, і в цьому документі уперше український націоналістичний рух німці вперше характеризують, як ПОВСТАНСЬКИЙ і СИЛЬНИЙ!

http://otherside.com.ua/news/detail.php?id=96968&lang=1

[kostyantyn1979.livejournal.com]

Як ліберальні історики забезпечують ідеологічну базу для українофоба Табачніка
http://deschenko.livejournal.com/64698.html
Табачнік відкриває новий фронт боротьби з українською ідентичністю - на черзі "нова концепція" підручника історії України. Мета зрозуміла - витравити з української історії усе національне і героїчне, показати наш народ народом безвольних гречкосіїв - вічних рабів і прислужників чужих держав, а також змістити акцент на історію не української нації, а національних меншин. Ось що заявив Табачнік:



"Ми повинні відмовитись від етноцентризму. Тобто, етнічного підходу, перебільшення і гіперболізації держави, мілітарних аспектів викладання історії.

Вчені пропонують побудувати викладання історії на принципі антропоцентризму. Тобто, в центрі людина, а не держава.

І навіть переможна війна, будь-яка, 17 століття чи пізніше - це перемога держави, а людям вона несла страждання. Я думаю, що от з такими підходами, з новою концепцією ми обов'язково зможемо і деполітизувати, і зробити підручники об'єктивними, гуманними"

Джерело - УП

[kostyantyn1979.livejournal.com]

Зрозуміло, що за Табачніком - боротьба за власну незалежність і свободу, коли за неї борються українці - це дуже шкідливо. От коли українці під владою чужих держав - це Табачніку подобається. Дуже цікаво, що всю цю антинаціональну мерзоту Табачнік виправдовує посиланням на "вчених". Що ж це за "вчені"? Мамонти совєцької історіографії? Напевно теж, але не перш за все. Перш за все - це сучасні "світила" ліберальної української історіографії типу Яковенко та Грицака. Саме це помаранчево-ліберальне панство найбільше співзвучне Табачніку. Ось деякі цитати з публічної лекції Наталі Яковенко на тему "нової концепції" підручника історії:



"У чому ж полягають наші основні претензії до теперішнього підручника? Перша, що все історичне буття українців з найдавніших часів до сьогодення постає в підручнику як простування до наперед заданої мети... Неважко здогадатися, що за „провідну мету” такої історії служать державотворчі змагання – від Київської Русі до 1991 року. Тим самим автоматично відкидаються або й засуджуються усі бічні лінії як „неправильні”, а кожен, хто мав необережність розминутися з „правильною лінією” (байдуже, чи людина, чи великі соціальні групи), постає на сторінках підручника як ворог українського народу. Отже, вступає в силу принцип: хто не з нами, той проти нас. У виховному підсумку це означає, що замість бажаного порозуміння вимуровуються барикади нерозуміння, а паралельно абсолютизується ідеал боротьби та конфлікту як найголовнішої вартості історії. Тим самим історія дегуманізується, морально-етичні постулати та цінність людського життя стають малозначущими.

[kostyantyn1979.livejournal.com]

Другий наш закид полягав у тому, що теперішній підручник демонстративно етноцентричний. Він ігнорує історично складену багатоетнічність і поліконфесійність України...

Ще ми закидаємо підручникам зосередження головної уваги (а можна сказати, практично всієї уваги) на державі та чинниках влади, тоді як усі прояви та форми життя за рамками владної системи практично ігноруються"

Джерело - ЛБ

Позиції махрового українофоба Табачніка та "прогресивного ліберального українського історика" Яковенко абсолютно однакові, навіть слова і обороти вживають однакові, засуджуючи "етноцентризм". Мета також однакова - остаточно денаціоналізувати українську освіту. Ось так ми і стаємо свідками союзу відвертої українофобії та "українського" лібералізму в їх спільній боротьбі з українською нацією.

Ліберали готові на союз навіть з Табачніком, аби знищити усе національне в Україні. А чорносетенець Табачнік радий цьому союзу ще більше - є на кого посилатися, коли він добиватиме українську освіту.

[kostyantyn1979.livejournal.com]

Добродій. Як писати історію 2

7:29 pm, 5 Вер. 2010

Я вже писав у цьому блозі про дискусії серед сучасних істориків про те, як варто писати історію у шкільних підручниках. І якщо в тому пості я ще сумнівався, чию сторону прийняти, то сьогодні я все для себе вирішив.

І вибір цей впав не на користь Яковенко. Прочитавши ще раз деякі її інтерв’ю в пресі, стало зрозуміло, що ці концепції буцімто нової модерної та європейської історії насправді несуть в собі дуже велику небезпеку для наших дітей.

Відмовившись від етноцентризму, Яковенко пропонує писати історію про всі нації, які живуть і жили на території України. На перший погляд, непогана ідея, але насправді жодна національна меншина в Україні і так не була обділена увагою, в нинішніх підручниках подана інформація і про поляків, і про жидів, і про кримських татар. Але як не як, ми вивчаємо історію саме України, а це, на мою думку, не просто територія, а і українська державність, а отже і та нація, яка цю державність творила. Тому передусім підручник має розповідати про історію української нації, як титульної на території України. А про інші нації не варто так переживати, про них є кому подбати. А от за нас, українців, ніхто ніколи крім нас самих не подбає і правду не напише.

Також пані Яковенко не подобається державницький підхід, який вона вважає анахронізмом, що вже давно відкинутий в Європі. Що ж, можливо, в західноєвропейській історіографії цей підхід уже і не використовується, але ж Україна - це не Західна Європа, ми маємо зовсім іншу історію та сьогодення. Західноєвропейські нації вже давно мають свої держави, Україна ж здобула незалежність зовсім нещодавно, та й нині змушена виборювати свою ідентичність у боротьбі з шовіністично налаштованими сусідами. Тому не варто орієнтуватися на їхні підручники при написанні наших.

Бо якщо ми відкинемо український державницький підхід, то вийде той такий державницький підхід, але вже польський або російський. Якщо українці не мають своєї власної державності, а головне не боряться за неї (бо ж Яковенко відкидає майже всі прояви боротьби українців за незалежність, кваліфікуючи їх як стихійні народні розбійницькі рухи, що принесли не користь, а жертви і страждання), то така нація є нездатна до державотворення і тому приречена жити або під ляхами, або під москалями.

Та й не такий вже й невірний, на мою думку, державницький підхід. Бо будь-який етнос рано чи пізно підходить у своєму розвитку до необхідності створення власної держави, за яку починає боротися. Отже, держава - це завершальний етап перетворення етносу в націю. Без своєї держави нація існувати не може, і рано чи пізно вона буде асимільована іншими націями. Тому цілком природньо, що в наших підручниках з історії показана боротьба української нації за свою державність. Коли б не було цієї боротьби, то й не існувало би нині української нації. Розумію, коли такий підхід не подобається російським шовіністичним колам, але ж чому наш український фаховий історик відмовляє українцям у праві на існування?

[kostyantyn1979.livejournal.com]

А ось ця фраза мене взагалі шокувала: “По-друге, українці в Російській імперії були третім головним народом: населення імперія поділялося на «русскіх» і «інородцев», причому до «русскіх» належали великороси, білоруси і малороси, себто по-своєму привілейовані етноси.” (http://www.zaxid.net/article/54963/). І таку нісенітницю пише доктор історичних наук!!! Цілком очевидно, що до “русскіх” українці належали зовсім не тому, що москалі хотіли нас упривілеювати, а тому, що прагнули асимілювати нас і стерти між нашими народами будь-яку різницю.

Тому, я вважаю, що всі ці декларації про бажання написати нову проєвропейську історію з новими підходами насправді приховують під собою набагато більш ниці наміри, а саме втовкмачити нашим дітям спотворене бачення нашої історії, згідно з яким в Польщі і Росії українцям жилося як в маслі, а тому нема й чого добиватися якоїсь там самостійної України. Разом з тим застосовується тактика, широко поширена в СРСР, коли українцям вбивалося в голову, що на цій землі, крім нас, живе ще й понад 150 національностей, отже ми тут не є господарями і не маємо право на власну державу. Так само й в підручниках наші діти будуть змушені читати про історію будь-якого народу, але не свого.

Ось чому Табачник не ліквідував цю шарашкіну контору (Юхновський, Яковенко, Зашкільняк, Касьянов), яка ще кілька років тому почала критикувати роботу багатьох українських істориків-патріотів, які в постколоніальній Україні змогли відкинути радянські спотворення та перекручення, виробити власну схему історіописання і забезпечити українські школи та виші непоганими підручниками. Табачнику нова концепція історії, мабуть, подобається, але чи може вона в такому разі подобатися нормальним українцям?

Я все ж сподіваюся, що в Україні існує достатня кількість здравомислячих патріотичних істориків, які не дозволять так знущатися над нашим минулим, або хоча б будуть волати про цю жахливу ситуацію в пресі та на сторінках наукових видань. Необхідно робити це вже зараз, допоки ці українофобські підручники ще не надрукувалися і не почали уводити в оману наше підростаюче покоління.
http://dobrodiy.blog.net.ua/2010/09/05/yak-pysaty-istoriyu-2/#respond