o_bilozerska: (Після Савур-могили)
Історія для підняття духу і бойового настрою. Трапилася кілька днів тому.
Троє наших розвідників зухвало виперлись на відкриту місцину - подивитися сепарські мінні поля. Обійшли всі міни, вертаються. Наші армійці з висотки дивляться в оптику на трьох довбопряників і чекають, поки їм почне прилітати. Тиша.

Розвідники вертаються. Поспілкувалися з армійцями на висотці, пішли до іншого підрозділу армійців. І тут позаду... БУУУХ!

Другі армійці зв'язуються по рації з першими - тими, що на висотці, питають, що трапилось. Відповідь: "Та нічого страшного. Сепарська ДРГшка пішла ловити правосєків і підірвалася на власній міні. Троє трьохсотих".
o_bilozerska: (Після Савур-могили)
IMG_3457

Щось давненько не розповідала свіжих історій про моє чорновухе дитя. А воно майже щодня щось чудить, хоч записуй за ним.


Два наші місцеві ДУКівські двортер'єри загнали Ватничка на дерево. Стрибають внизу і гавкають. Комочок десь хвилину сидить на горизонтальній гілці з виглядом, ніби це його не стосується, потім обережно, повільно, чіпляючись кігтями за стовбур, починає спускатися - вертикально, мордою вниз, хвостом догори. Собаки, звичайно, шаленіють і стрибають ще вище. Кома влучно підловлює собаку у найвищій точці і лупить кігтями по морді. "Ві-іііі!" - цуц відбігає, другий за ним. Все, можна швиденько стрибати з дерева і бігти до мами :)


Завезли маленького Кому на передову. Тепло, їжі вистачає, а бубухів-бабахів ми як справжні фронтовики не боїмося. Коли мама на завданні чи на навчанні, нас замикають у кімнаті, і ми сумуємо, зате потім нас цілий вечір гладять, цілують і годують різною смакотою. Один з бійців регулярно ганяє машину у найближче мирне місто за допомогою для місцевих. Бо через яких-небудь 10 км на захід у людей є все, що завгодно, а тут мирняк голодує, немає лікарів і медикаментів. Їм привозять і роздають найнеобхідніші речі, і заодно - "для чорного кота все, що завгодно!" - привозять Комочку смакоту і навіть наповнювач для туалету.
Здавалося б, живи, Комця, і радій. Але Комця - патріот своєї малої Вітчизни, і в інших місцях йому трохи не до душі. Він бере зубами за ручку свою переноску і тягне її до мами, ще й намагається залізти у неї. Везіть мене, мовляв, додому!


Одного разу мама поїхала на кілька днів, а Комцю замкнула в кімнаті, залишивши ключа побратимові. Побратим регулярно забував годувати й поїти дитину, але Комця не розгубився. Він розмародерив коробку з печивом, яке прислали волонтери, і прекрасно ним харчувався, а воду пив з крану, який відкрив самостійно. Відтепер він регулярно п'є з крану. Щоправда, закривати воду, попивши, поки що не навчився :). Спав Комочок на маминому ліжку, а перед тим, як лягати спати, акуратно розстилав його, тягнучи ковдру за кут - бо знає, що мама, коли лягає, завжди так робить.


Далі, + кілька фото у гарній якості (ОБЕРЕЖНО, ТРАФІК!) )
o_bilozerska: (Після Савур-могили)
El Gato

Продовжуємо розповіді про наших звичайних героїв - добровольців ДУК "Правий сектор". Сьогоднішній наш співрозмовник - командир артилерійської роти 5-го окремого батальйону ДУК, луганчанин El Gato (позивний перекладається з іспанської як "кіт").

Розповідає El Gato (мовою оригіналу):

- Я командир артиллерийской роты. В роте две батареи - в одной пушки, в другой минометы. Они работают на Песках.

В армии я вообще не был. И те, кто у меня там на батарее воюют - из них в армии, наверное, были двое из десяти.

"ПОЯВИЛИСЬ У НАС ПУШКИ, И МНЕ СКАЗАЛИ: ТЫ ХОТЕЛ БЫТЬ АРТИЛЛЕРИСТОМ - ИДИ"


Научился потому, что, наверное, тяга какая-то подсознательная к артиллерии всю жизнь была. Хотелось в артиллерию. У нас тогда ее не было еще. Просто думал: если будут пушки, хотелось бы попробовать себя в роли артиллериста. Ну, пушки появились, и мне сказали: вот, ты ж хотел - иди. Ну, я и пошел.

Начинал с наводчика, потом стал командиром орудия, потом командиром батареи. Ну, и кончилось тем, что я командую всей артиллерией. Получается. Если держат - значит, нужен. Если б не получалось - поставили бы другого.

Сейчас наша артиллерия молчит, потому что перемирие. В ответку можем только стрельнуть. Но незначительно, потому что по нам огня нету. Иногда только, может, пьяный "снайпер" вылезет или парочка автоматчиков - можем в ответку стрельнуть. А так все тихо. Минометы вообще молчат, пушки стреляют редко-редко.


"Я ТУТ СТОЮ, ЧТОБЫ ОНО ДАЛЬШЕ НЕ ПОШЛО. НЕ ХОЧУ, ЧТОБЫ В СЕЛИДОВО БЫЛО, КАК В ПЕСКАХ"

Я родом с Луганской области. Моя мама всю жизнь проработала учительницей русского языка и литературы. Она мне еще перед войной говорила, что на Донбассе развелось очень много сволочи, которую надо вычищать. Она меня поддерживает, но есть один нюанс: сейчас она не знает, где я. Думает, что работаю на стройке под Киевом.
С первой женой я развелся, сейчас у меня вторая жена. Единственное, чего она хочет - чтобы я живой пришел. Кроме того, что поддерживает.

Я тут стою, чтобы оно дальше не пошло. Еду по Украине - Полтава, Днепропетровск, даже Селидово - спокойные города. Я не хочу, чтобы там было, как в Песках.

ДАЛІ )
o_bilozerska: (Після Савур-могили)
IMG_3115

Продовжуємо розповіді про добровольців-вояків ДУК "Правий Сектор". Героями наших публікацій вже були два юних харків'янина, львів'янин і мешканець Франківщини. Сьогоднішній наш герой - киянин з позивним Монгол.

Розповідає Монгол (мовою оригіналу):

- Я с Фастова, Киевской области. Сейчас живу в Киеве. Жена сказала, что если меня убьют, она меня убьет :) Но в целом поддерживает, конечно. Если бы не поддерживала, то...
У нас два мальчика. Одному пятый год, а один в этом году в первый класс пошел. Заболел, кстати, сейчас старший... Связки простудил, голос потерял.

В ДУКе я три месяца. Перед тем был в "Айдаре". Воевал месяц на Песках, потом Водяное.

ДАЛІ )
o_bilozerska: (Після Савур-могили)


Продовжуємо наші розповіді про бійців ДУК "Правий сектор". Сьогоднішній наш герой - молодий львів'янин з позивним Кобра, кіборг з Донецького аеропорта, боєць, який знищив не одну одиницю живої сили противника, і медик, що врятував життя не одному нашому воїну.

Розповідає Кобра:

- У ДУКу я з квітня. У команді медиків близько вже місяця часу. Я їхав в аеропорт у виді гранатометчика, а в самому аеропорті був медиком-гранатометчиком.

У мене є незакінчена медична освіта. Вчився пару років на заочному в медичному вузі. Але те, що я зараз як медик тут, ці всі знання, які я використовую - усі набув на вишколах і навчаннях, що були від ДУКу.

Раніше я був в організації "Патріот України". На даний момент перебуваю також в ГрінЛайт Ультрас - ультраси "Карпат" (вболівальники футбольної команди "Карпати-Львів" - О.Б.).

"ЯК ВРЯТУВАВСЯ? ЧИСТИЙ ФАРТ"

В аеропорті був близько місяця часу. Поранений був у ліву руку, але осколок побачив після того, як приїхав вже на базу. Невеличкий був осколок. Чотири рази ледь сам "двохсотим" не став в аеропорті. Коли граната взірвалась, коли стіна впала на мене... Граната півтора метри від мене взірвалась. Як врятувався? Чистий фарт. Сталося так, що у тій кімнаті, у якій на мене стіна впала, від стелажа кусок бляхи отак упав на підвіконник, і утворився отвір. Ну, такий, щоб по пояс. І тут ми стоїмо - я, друг Фріц і ще кулеметчик 3-го полка. Стоїмо, тримаємо оборону, і тут Ф-1 влітає в вікно. Я відштовхую Фріца, Фріц відштовхує кулеметчика, і я бачу, як вони забігають у двері, в сусіднє приміщення. Я поняв, що до дверей вже не добіжу, і я в долі секунди - навіть не роздивлявся, туди так, в цей отвір - фух! - по пояс заховався. Ноги стирчали, але я знав, що та бляха не зупинить осколків. Узявся за шлєм, думаю - все, капєц. І ні одного осколка.

А як стіна на мене впала... Я був з Редутом (командир вояків 93-ї бригади в аеропорті - О.Б.), і він мені каже: "Дай гранату". Я беру, йому з бронежилета даю гранату, і тут танк вдарив у стіну. І на мене стіна так - фух! - впала. Як вцілів? Не знаю. Відкриваю очі - цегла. Він мене дістав з-під цегли, я пішов, обтріпався і за декілька хвилин назад повернувся у бій.

ДАЛІ )
o_bilozerska: (Після Савур-могили)
Продовжую серію розповідей про бійців ДУК "Правий сектор" - простих, звичайних героїв, добровольців на цій війні.
Наш сьогоднішній герой - друг Чеснок, 42-річний мешканець Франківщини (Косівський район), в минулому - дрібний підприємець.


Chesnok

Друг Чеснок біля бусика, подарованого ДУК громадою Косівщини

Розповідає Чеснок:

- Тут, на батальйоні, я з початку вересня. В Пісках - не пам'ятаю, з якого часу. До виїзду на Піски я був командиром 5-го взводу резервної роти. А зараз повернувся після поранення, думаю, за декілька днів знову на Піски.

В аеропорті я, на жаль, не був. Мав поїхати, але мені сказали, що потрібні кваліфіковані водії, які не будуть боятися і можуть виконувати роботу по доставці бійців на позиції. Ну, треба виконувати наказ комбата.

Везу якось хлопців на позицію. І тут почався мінометний обстріл. Хлопці, які сиділи в кузові Т4-го - трошки, як би мовити, було неприємно їм це. І вони, жартома, як закричать: "Шеф! Два счетчика! Вертай назад!". Ну, звісно, я кажу: ні фіга. Адреналіну прибуло, і ми між мінами добулись до позиції. І все слава Богу, без втрат. Оминули всі міни, всі повністю. Доставив хлопців - все як має бути, і слідуючих на іншу позицію, більш віддалену. Там вже був легесенький обстріл.

А одного разу на Пісках міна влучила у гнійну яму. Коли ми вийшли з укриття, наше подвір'я, де ми розташовувались, і всі навколишні городи були так рівнесенько вкриті гноєм, що вручну, навпевно, жоден найкращий господар так його не вкладе.

У мирному житті я бізнесмен. Мав своє невеличке виробництво меблів. Але з початком революції я свою діяльність тимчасово призупинив. На Майдані займався більше волонтерською діяльністю - доставляв туди допомогу. Так як в цей період зимовий моя дружина виношувала нам дитину, і в неї було трошки ускладнення, і я не міг її надовго залишати одну. Туди-сюди мотався. А в Правому секторі я з весни.

У мене син в другому класі, і донечці вісім місяців. Дружина знає, де я, ставиться до цього негативно. Подала на розлучення. Вона не хоче... не хоче... ну, не знаю. Я не хочу жодним словом її образити. Вона в мене дуже хороша людина. Вона мама моїх дітей - прекрасних дітей, і вона дає їм гідне виховання. Тут, швидше за все, вина лежить на мені, а не на ній.

Поранили мене 14-го жовтня, на свято Покрови. Ми з напарником доставляли на позиції боєприпаси і пальне для генераторів. Коли ми приїхали на крайню позицію нашу, перед тим, як вигружатись - якраз в той момент почався мінометний обстріл. Вівся, як ми зрозуміли, не здалека, тому що свисту мін не було чути. Міни ложили дуже кучно. І понесли декілька хлопців поранення - хтось важчі, хтось легші. Але, слава Богу, всі живі, крім... крім... друга Тещі, який в лікарні помер. Це військовий, це командир танку, який в дійсності гідний воїн і гідний командир. Мене поранило - ліве передпліччя, права рука і ліва кістка тазу.

Лікувався на Мечникова (лікарня ім.Мечникова у Дніпропетровську - О.Б.). Дуже хороші лікарі і взагалі персонал - низький уклін всім, від прибиральниці до професора, вони роблять дуже велику роботу.

Після поранення трошки побув на реабілітації, доліковувався вже вдома. Відчув, що вже можу далі вертатися в бій, і приїхав назад. Громада наша допомогла з автомобілем на Піски, для нашого батальйону. Я пояснив їм, що з автомобілями дуже велика проблема, і вони допомогли нам. Дуже багато ще громада допомогла зі збором харчів - консервація там... А декілька молодих бійців з наших теренів, які ще не готові до бою, зараз проходять вишкіл на вишкільній базі на Київщині.

Була ситуація, коли ротний Подолянин сказав мені повозити журналістів по Пісках, по позиціях, щоб вони інтерв'ю взяли у хлопців і так далі. І був випадок, коли ми вже поверталися назад, і коли проїздили біля однієї нашої дуже важкої позиції, яку постійно обстрілюють - якраз почався мінометний обстріл. Журналісти були в кузові "газона", і дуже великим чудом ми проскакнули - чуть-чуть і міна не попала. Іменно в кузов. Встиг, встиг дати більше газу, і ми пролетіли. І коли доставив журналістів вже назад, в розташування наше на Пісках, там, де вже було безпечно - дуже важко їх було витягнути з кузова. Боялися, дуже боялися. Трусило їх. Але нічого. Все нормально. В слідуючий раз вони вже їхали без всяких, без боязні. Це всім страшно, тим більше, коли йде мінометний обстріл. Не так страшно, коли кулі свистять - страшніший мінометний обстріл.

До речі, мені був сигнал, що зі мною щось станеться. Бо 13 жовтня, коли я стояв біля одного розташування там, і там якраз получається такий проліт від СТО - такий прямий іде проліт. Я розмовляв по телефону - здається, з сином... Чи з дружиною, не пам'ятаю. Дуже темно було, і почав працювати снайпер. Кулі просвистіли у мене над головою. Встиг впасти і почав повзти за бесєдку. І це по бесєдці йде. Це треба було бачити, коли перед тобою газовий балон, а кулі летять. І тоді вже "старт" був дуже великий, щоб забігти за будинок. Забігаю за будинок - а там боєприпаси тільки привезені. Купа боєприпасів. І не знаєш, куди. Можеш упасти - і разом з боєприпасами полетіти, якщо куля влучить. Але, слава Богу, обминуло. І на слідуючий день, о п'ятій годині вечора, поранило мене.

Підготувала Олена БІЛОЗЕРСЬКА, для ІА "Поряд з вами"
o_bilozerska: (Після Савур-могили)
IMG_2378

Маю намір у вільний час трошки позаписувати розповіді наших фронтовиків. По-перше, щоб зберегти їх для історії, по-друге, щоб не писати лише про загиблих, щоб українці знали своїх живих героїв і знали, ким їм пишатися.

Сьогоднішній наш герой - боєць ДУК "Правий сектор" з позивним Шмєль, родом з Харкова. В Донецькому аеропорту знаходився два тижні - аж до того, як дістав уламкове поранення в ногу від кинутої супротивником гранати.


Розповідає Шмєль (мовою оригіналу):

- Перед нами была поставлена задача занять здание, установить там как бы такой блокпост в буферной зоне между нашими позициями и позициями сепаратистов. Нас было шесть человек. Ну, обустроились - рации там, патроны - два ведра у нас было, бойницы поставили... И целую неделю к нам выезжал танк. За полкилометра от нас позиции сепаратистов. И мы четко видели ночью: вспышка, две секунды, у нас звук, и мы уже знаем: 600 метров, полкилометра до танка.

Ночью с тех же позиций к нам летели осветительные ракеты. Они догадывались, что мы в этом здании. Но мы полностью заблокировали все двери, из окон сделали бойницы и сидели очень тихо.

Мы слышали, как они ходили внизу под зданием, топтались. Но у нас был приказ: не рассекречиваться. Меня старшим тогда поставили, и я бегал по этим дядькам, которым по тридцать лет, и говорил им: "Тише! Тише! Ничего не кидать, все спокойно, тихо сидим".

ДАЛІ )
o_bilozerska: (На Покрову-2006)
Дніпропетровськ. Немолодий сослуживець, у цивільній куртці поверх форми a-tacs, в недомитих берцах, бо вчора повзав з групою по болоту, прикриваючи наших розвідників, які на БРДМі прорвалися до сепарів біля стадіону "Спартак" і з танкових кулеметів і всієї іншої зброї 40 хвилин обстрілювали їхні позиції, знищивши кілька вогневих точок - сослуживець купує каву:
- Скільки з мене?
Продавець, молодий хлопчина: "Я пригощаю".
- Ну, спасибі...
- Це вам спасибі, - і очі в землю.

Через 5 хвилин. Стоїмо удвох, п'ємо ту каву. Підходить молода сім'я - мама і тато з маленьким хлопчиком на плечах:
- Ви з АТО? Ми не знаємо, що вам сказати... З поверненням. Будьте живими. І спасибі за все.

А сьогодні зранку, коли я їхала сюди, мені чотири кухонні ножі подарували. Дядько, який їх продає. "Хлопцям на кухню... Усім, чим можу..."

Ой, люди, люди. Видушили таки із себе по краплині раба.

Причому навчилися ж уже - десь всього лише на місяць-другий пізніше, ніж я - безпомилково відрізняти фронтовиків від ряджених. Рядженим уже не обломиться, не сподівайтеся.

Ну, крім мене. Я можу в Донецькому аеропорті повоювати - і все одно виглядатиму рядженою :) Іноді чую від псевдофронтовиків (насправді охоронців з ринку) напідпитку - мовляв, ти чого вирядилась по АТОшній моді? Ух, як я їх люблю! :) "А ви де воювали, дядечку? А який підрозділ там тримає позиції?".
Затикаються :)
o_bilozerska: (На Покрову-2006)
Десь позавчора я отримала гарний урок, що про людей завжди треба думати добре, поки вони не довели, що на це не заслуговують.
Стоїмо зі знайомим у холі метро "Хрещатик", спілкуємось. Підходить чоловічок такий, з червонуватим обличчям... Ну, схожий на тих, що в метро біля кас випрошують гроші або жетончики. А я п'яницям ніколи не подаю.

Підходить він до нас, вдивляється мені в обличчя... Зараз проситиме, думаю. З досвіду знаю, що вони непогані психологи і полюбляють підходити, коли стоять чоловік із жінкою, бо більшість чоловіків у присутності жінки, навіть якщо це просто знайома чи колега, не хочуть виглядати скупими або черствими і подають.

В останній момент я прикусила язика - з нього мало не зірвалося: "Нема" чи "Не дам".

А він все дивиться на мене і раптом каже: "Це ви на фронті воювали? Я вас по телевізору бачив. Можна вам руку потиснути і подякувати від усіх нас?"

Ой леле, як же соромно мені стало! Потискаємо ми руки і обоє в підлогу дивимось, бо обом соромно: мені - що прийняла його за п'яницю-жебрака, йому - що він не воює.
Отаке...
o_bilozerska: (На Покрову-2006)
Ось вам ще одна невигадана історія.
Юрій (ім’я змінене) – з Донецька, йому 30 років. У мобільному фото – “это мой пес возле моего террикона”. З родини, крім цього песика, якого Юра півроку тому узяв цуценям, тільки старенька мама. Був ще кіт – зник через два дні після того, як Юра пішов з дому.
Зараз він у складі добровольчого підрозділу на сході України. Високий і худорлявий, з темними запалими очима. Найбільш охоче, навіть затято, вчиться ножовому бою. “Хочу заходить тихо-тихо и резать этих уродов”.

Найбільше Юра переживає за те, що може загинути, не залишивши сина. “Хочу жениться на такой – сильной, умной, независимой, и чтоб настоящая патриотка, чтоб могла детей настоящими людьми воспитать”. Каже, що не може знайти таку серед молодих дівчат, що у них лише “хі-хі” в голові.

Схоже, що це відмовки. Юрій досі не може забути дівчину, з якою розлучився рік тому – пішла до іншого. Дзвонила йому потім, хотіла повернутись. Він сказав: “Якщо ти прийдеш, я тебе не впущу. Ви з ним всадили мені ніж у спину – я не хочу робити так само з ним”. Тоді дівчина у помсту, до того бувши цілком аполітичною, зробилася активісткою у сепаратистів і дала їм всі адреси Юрія як запеклого майданівця. Тепер вони ходять до нього додому і залякують його маму, вимагаючи сказати, де син. Мама каже, що він поїхав на заробітки, куди – не знає. А вони ходять і ходять. Погрожують. Мама знає, де син. Плаче по телефону, питає, коли цих уродів виметуть. Юра скрипить зубами і лає владу. Двоє найближчих товаришів – один з Краматорська, другий з Рівного – слухають мовчки.
o_bilozerska: (На Покрову-2006)
Іде мама пізно ввечері з роботи, тягне важкезні торби. На півдорозі до дому згадує, що на роботі на столі забула відкриту сумку з грошима і документами. Зранку прийде прибиральниця (і взагалі хто завгодно може зайти)... Далі зрозуміло.
Треба вертатися. А торби важкі.
Раптом бачить вивіску: редакція якоїсь газети. І світло світиться, хоча пізно вже.
Мама туди постукала. Двері відчинила дуже приємна добра жіночка. Мама пояснила їй ситуацію, і та одразу погодилась попильнувати мамині торби, поки мама збігає на роботу.
В результаті мама щасливо забрала усі свої речі, а жіночка з редакції заробила подяку і шоколадку.

Яка ж прекрасна у нас країна і які прекрасні нелякані люди у ній живуть! Не бояться ані бомби підкинутої, ані інструкції порушеної.
Ми ще усім покажемо :)
o_bilozerska: (На Покрову-2006)
Kinchev Вчора мала достатньо сильне естетичне переживання, якщо можна це так назвати.
Піднімаюся вгору ескалатором на станції "Майдан", у навушниках грає ранній Кінчев:
"Мы-ы
начинаем движенье вспять!
Мы-ы
устали молчать!
Мы-ы идем, эй, тверже шаг!
Отныне мы станем петь так!
И только так!".


Пісня, як і вся тодішня творчість "Аліси" - типовий "перестроечный рок", хто не жив-не чув, як я тому поясню, що це таке? Це відчувати треба. Це такий молодий, юний протест - причому не вдесяте і не всоте, як у нас зараз, а уперше. Після трьох-чотирьох заляканих поколінь.

І от під цю музику у моїх навушниках вниз по ескалатору, що їде вгору, "совершая движение вспять", біжить якийсь дядечко. Вочевидь, йому треба було перейти на метро "Хрещатик", але він сів не на той ескалатор і не хоче вгорі знову платити 2 гривні за спуск у метро.
Дядечку років 50-55, він напідпитку, але ще при здоров’ячку, тому біжить швидко. Не біжить, а танцює, виписуючи доволі складні піруети - і все це ідеально в ритмі музики у моїх навушниках, ніби на неї знімають кліп. Я все боюся, що він впаде, але в останню мить перед падінням, що здається неминучим, він примудряється вхопитись за поручні. І так кілька разів. І, знаєте, добіг. Хоча я була впевнена, що він або впаде, або плюне і здасться, і ескалатор відвезе його нагору.

І от подумалось мені, що перші слухачі і фани Кості Кінчева якраз і є зараз однолітками цього дядька. І його кумедна пробіжка по ескалатору - усе, що залишилось від "движения вспять".
o_bilozerska: (На Покрову-2006)
Усім мешканцям великих міст доводилось бачити дядьків, які, зависнувши на мотузці на чималенькій висоті, миють вікна або фарбують фасади будинків. Чи сильно вони ризикують? Чи багато заробляють? Де навчаються і взагалі, що уявляє з себе їхня робота?

IMG_7532

Цих двох молодих чоловіків звати Віталій і Женя. Один з них вже вісім, а другий десять років професійно займаються промисловим альпінізмом.
Спеціально для ІА "Поряд з вами" хлопці погодились розповісти про тонкощі своєї професії.


IMG_7497

ДАЛІ )
o_bilozerska: (На Покрову-2006)
Повертаюся до ведення старої рубрики, а то ж треба чимось заповнювати блог, поки я вимушено сиджу вдома :)

Перукарка у місті Сватове (хто не знає – це майже цілком україномовний район Луганщини), мила балакуча жіночка і справжній майстер своєї справи, у відповідь на мій комплімент з приводу її соковитої української: «Так я ж хохлушка! Ми тут усі хохли!».
Всі наші намагання пояснити, що це образливе слово і що українцеві не варто так себе називати, були марними. Звикла.
o_bilozerska: (На Покрову-2006)
Лягає знайомий в лікарню у своєму рідному провінційному місті.
Заповнює бланк. "Де і ким працюєте?" - "Помічник-консультант народного депутата".
Чекає у холі разом з іншими пацієнтами. Виходить лікар.
- Хто тут з вас помічник народного депутата?
- Я.
Лікар відводить його убік і суворим тоном питає: "А якого депутата ви помічник?".
Знайомий називає прізвище свого шефа - достатньо відомого опозиційного нардепа.
Лікар: "Хороший депутат. Правильний депутат" - і відправляє знайомого до палати "люкс".
o_bilozerska: (Default)
Обережно обходжу бабусю з дитинчам, що стоять на дорозі. Бабуся - вже старенька, замотана життям, хворобливого вигляду. Малий - вгодоване, доглянуте янголятко в білявих кучериках.
- Обережно, синку, - кажу малому.
Дитинча піднімає на мене великі блакитні очі:
- Я не сынок, я внучек!

Піймала погляд бабусі - і зрозуміла (хоча спитати посоромилась), що вона виховує його сама...

Коля

Sep. 10th, 2012 08:18 pm
o_bilozerska: (Default)
У їдальні на вокзалі до мене підсів алкоголік.
- Приятного аппетита. Я Коля.
Бу-бу-бу, ля-ля-ля. Чомусь вони завжди нав'язуються з балачками.
- Ти сама звідки?
- З Києва.
- Що, уроджена киянка?
- Так.
- Не сказав би. Ти на сільську схожа.
- О-о, дякую! - веселішаю я. Між нами - дуже не люблю виглядати задохлим інтелігентом, тому ці слова для мене - найкращий комплімент :)

Дивиться голодними очима на мій помідор. Я ж не звір - пригостила.
Він після цього одразу ж пройнявся до мене найтеплішими почуттями і запропонував:
- Сто грам хочеш?
- Дякую, не п'ю.
- Що, зовсім?
- Так, зовсім.
- Ти ще скажи, що не куриш.
- Так, не палю. Раніше траплялося, тепер кинула.
- Що ж ти так від життя відстала, а? - і повторив цю фразу разів із п'ять. - Зараз всі дівки повинні і пити, і курити.
- Ага, і дітей потім хворих народжувати...
Пауза. Потім - щасливе обличчя: здогадався!
- Слухай, я здогадався, хто твої батьки! Вчителі, так?

Бідний Коля. Вчителі - мабуть, єдині відомі йому представники інтелігентних професій, які вчать своїх дітей "розумному, доброму, вічному". Наприклад, не пити і не палити, а то діти хворі будуть.
І скільки їх таких у нас? І що з ними робити?
o_bilozerska: (Між нами)
Прибув мені сьогодні СМСкою так званий "лист щастя": "Январь-месяц будет особенным, в нем 5 понедельников, 5 вторников, 5 воскресений. Такое бывает раз в 823 года. Называют его "мешок с деньгами". Перешли восьми добрым людям и деньги будут идти тебе в руки. От того кто остановит это СМС удача отвернется. Это по фЕНШУЮ!"

Обговорили ми це діло з одним добрим знайомим. Ну, СМСки ці, кажу я, зрозуміло, вкидає (від слова "вброс") оператор, аби трохи підзаробити. Он яка довга СМС - як кілька звичайних. Якщо кожний, хто її отримає, перешле це восьми людям - оператор таки заробить. Але я з дитинства пам’ятаю схожі "листи щастя", які прибували до звичайних поштових скриньок. Їх треба було переписувати від руки шалену кількість разів і теж розсилати людям, тільки йшлося у них не про гроші, а про абстрактне щастя, бо за часів совку бажання мати гроші вважалося чимось дуже ганебним. Питання, хто тоді заробляв - радянська пошта?

І знайомий мені розповів цілу теорію про "сенсорний голод". Якщо людину замкнути у кімнаті, де не буде зовнішніх подразників, вона спочатку дуже страждатиме, а потім мозок вироблятиме їх сам - у вигляді різних глюків і "голосів". Так ось, у радянської людини теж було щось на кшталт цього сенсорного голоду, і його тамували такими ось штучними подразниками, симуляторами переживань: "О! Лист прибув! А що там написано? А кому я його відправлю? А що відбудеться на восьмий день після цього?".

Зараз, у пострадянські часи, це явище легко повернулося на удобрений традицією грунт, але у новій якості: зараз, як і на всьому, на цьому ще й трошки заробляють.

Але я, власне, ось про що. Коли ми бачимо, що деякі політики вважають народ збориськом бовдурів, інтелектуально неповноцінних людей, ми дуже через це ображаємося. Так ось: хто перешле таку СМСку бодай одній людині - ображатися не має права :)
o_bilozerska: (Default)
Сьогодні ввечері біля цього пам’ятника, що знаходиться поблизу Московської площі (нормальний, до речі, пам’ятник - у ньому є якась документальність і немає оцього потворного соцреалізму, як у "героїчних" людських фігурах) стояли кілька молодих людей і палили цигарки.

Підійшла до них бабуся, згинаючись під вагою здоровенної дорожної сумки, у якій зрадницьки дзенькали порожні пляшки.
- Не надо тут курить, молодые люди. Это же историческое место. Здесь нельзя курить и сорить. Скажите, а у вас веничка нет? Я бы тут поприбирала. (Насмічено біля пам’ятника справді було сильно, але хлопці чомусь пішли гуляти без віничка).

Молодь послухала таке і відійшла від пам’ятника і бабусі подалі. Бабуся пішла за ними.
- Сейчас эти западники, эти фашисты-нашисты нашу историю не ценят. У них сейчас ОУН-УПА. Вы знаете, что такое ОУН-УПА? Это фашисты, они Гитлеру служили.

Хлопці втекли, і бабуся причепилася до мене. В мене, щоправда, було ще менше бажання з нею спілкуватися. Добре, що відповідати майже не доводилось - бабуся гомоніла переважно сама до себе.
- Скажи, голубушка, ты крещеная? Значит, ты признаешь нашу русскую церковь, Московского патриархата. (Далі пішла розповідь про те, який чудовий був нещодавно при якомусь їхньому храмі концерт пісень на вірші російських поетів і які гарні вірші читали діти - усе про Росію і росіян).

- Скажи мне, голубушка (у меня нет телевизора), это безобразие в России уже прекратилось или еще продолжается, митинги эти?
- Я не дуже цікавлюсь, Росія далеко, - обережно кажу я.
- Что ты, милая, Россия близко, мы же триединая Русь. Троица там на небесах, а мы тут триединая Русь, и тем, кто это не понимает, не будет ни прощения, ни спасения. А что эти мерзавцы в России вытворяют, за западные деньги Путина свергнуть хотят. А Путин - он молодец, он послан Господом, чтобы спасти и вновь объединить Триединую Русь.

І далі в тому ж дусі. Коротше, я теж втекла :)
Сперечатися не було жодного бажання. Бо це ж не особиста думка бабці, у якої навіть телевізора нема. Це її у церкві так навчають. Ну, й кажіть мені після цього, що це не ворожа резидентура і її не треба прикрити.

Уявіть собі, що на Печерських пагорбах стояла б, припустимо, мечеть, звідки бородаті проповідники повчали б українців, що Україну треба приєднати до Саудівської Аравії. А хто проти цього, до раю не потрапить. Та їх прикрили б і вислали з України після першої такої проповіді. А тут чомусь прикриваються свободою думки і віросповідання. Але свобода думки - це право людини на власну думку. А це ж не думка цієї бабусі, а результат потужного зомбування ворожою пропагандою. І всі терплять, ніби так і треба. А бабусі потім ідуть і голосують...
o_bilozerska: (Між нами)


Їду вчора у маршрутці. Навпроти мене батько тримає на руках малюка, як я пізніше з’ясувала - двох з половиною років.
- Смотри, это Родина-Мать. Вот сейчас она сзади, а сейчас - сбоку.
Дитина:
- Я ее боюсь...
- Почему ты ее боишься?
- Она же не компьютерная.

Profile

o_bilozerska: (Default)
Olena Bilozerska

April 2017

S M T W T F S
       1
234 5678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 22nd, 2017 08:00 am
Powered by Dreamwidth Studios