o_bilozerska: (Після Савур-могили)
Багато літер, але важливо. Виключно як особиста думка.

Один знайомий, волонтер, що здавна нам допомагає, прислав мені чергову розпачливу статтю про те, як сім'ї загиблих добровольців не отримують від держави жодного визнання і допомоги, з припискою: "А чим їм допоміг Народний депутат пан Ярош, який обрався на їх крові?".

Цей лист і спонукав мене написати дану статтю. Вона буде не про Дмитра Яроша, а про проблему в цілому. Навіть не проблему, а Проблему, з великої літери.

Спочатку про добровольців, живих і загиблих. Усі ми - дорослі дієздатні люди, які розуміли і розуміють, що, взявши до рук зброю і не належачи при цьому, з тієї або іншої причини, до жодної з державних офіційних силових структур, ми не можемо сподіватися отримати від представників держави - чиновників (для яких мають значення лише офіційні документи) - ніяких грошей, звань чи статусів - навіть якщо загинемо. Принаймні, за діючої влади і діючих законів. В окремих випадках влада з якоїсь її власної вигоди може піти нам назустріч, але розраховувати на це не можна.

Все, чого такі, як ми, можемо очікувати від чиновників - що вони не помічатимуть нас. Ігноруватимуть наше існування, тобто, не дуже сильно заважатимуть нам жити і діяти. І навіть це можливо тільки доти, доки державний апарат не вбачає у нас загрози своїй можливості спокійно красти. Як тільки він побачить цю загрозу, нам перекриють кисень і наша діяльність як боєздатних фронтових підрозділів на цьому скінчиться. А просто як люди, розсіяні і обеззброєні, ми не зможемо зробити нічого - ні тепер, ні в майбутньому. Уточню: нічого більшого за те, що кожен, хто читає ці рядки, може робити вже тепер.

ДАЛІ )
o_bilozerska: (Після Савур-могили)


Журналістів дуже часто цікавить, як бійці жіночої статі на фронті справляються з побутовими проблемами, в тому числі з інтимними - гігієна, особливі дні... І нікого чомусь не цікавить, як із тим самим справляються бійці чотирилапі - певніше, їхні власники.

А це таки жах. Усі жіночі проблеми порівняно з собачими - це дрібні незручності, настільки дрібні, що аж непомітні.
Коротше, Ефка в загулі вже тижнів зо три. Нам лише 10 місяців, нам треба рости, ми вже маємо двох собак і кота, і ще 6 або 8 собачат ніяк не входять у наші плани. Стерилізацію тварин (крім безпритульних) не визнаємо, плануємо цуценят, але не раніше, ніж за рік-два. Таблетки або уколи від загулу можуть скінчитися онкологією...

Те, що я напишу далі, здатні зрозуміти тільки власники чотирилапих дівчат. Можна пережити, коли всю ніч штук шість Ефчиних кавалерів стукають у двері, зовсім як люди, а ще гарчать і скавчать. Можна пережити, коли місяць треба вигулювати собаку на поводку з "антисексом" у другій руці (це спеціальний дрючок або ремінь для відганяння отих кавалерів). Трохи важче з тим, що в собаки повністю поїхав дах, вона не слухається команд, виє, гавкає, стрибає на ланцюгу, скавчить і кожної секунди намагається втекти на вулицю. А коли з нею гуляєш, рве поводок так, що утримати її просто офігенно важко.

А ТЕПЕР УЯВІТЬ СОБІ, ЩО ВСЕ ЦЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ НА ПЕРЕДОВІЙ.

У перервах між обстрілами я вигулюю її на поводку. Обстрілів, дяка Богові, вона взагалі не боїться. Але якщо летять міни, а в протилежному від укриття напрямку помічено гарного пса - не важко здогадатися, куди тягне мене моя зараза.

Але і це ще не проблема. Проблема - що ми живемо всі разом, і бійцям абсолютно не посміхається спати в одному приміщенні з собакою, що постійно гавкає, скавчить, рветься і гримить ланцюгом. Прив'язати її на дворі не можна, бо там кавалери. Вмовляю побратимів потерпіти - це ще кілька днів, кажу, а далі Ефуня піде надвір на ланцюг, і будемо молитися, щоб їй не прилетіло. (Без ланцюга - не можна, бо часто вояки неприв'язаних собак розстрілюють).

Коли я на завданні, мушу просити когось нагодувати і вигуляти. Це гаплииик, це такий гаплик... Причому ж є повно добрих людей, які погодилися б узяти до себе мою собакуньку. Але ж я знаю, що це не на короткий час, бо війна скінчиться не завтра, і це просто буде не моя собака...

А є в нас іще Шкавусь! Ефка лагідна до всіх своїх. А Шкавулик визнає тільки мене, нікого іншого до себе не підпускає, гарчить і гавкає, іноді може й спробувати вкусити. Ну, його я прив'язую у дворі у "сліпій" зоні (власноруч зробивши йому будку) і теж вигулюю час від часу. Хлопці просто "щасливі", що він у нас є.

Називаючи речі своїми іменами - я тут всіх дістала з моїми собаками :)

Старші досвідчені бійці повчають мене, що на війні не можна мати жодних емоційних прив'язок, а також жодних речей, крім тих, які допомагають воювати і виживати.

Але я ніколи не вміла так жити. Тут же, якщо їх таких не любити, мабуть, дахом поїхати можна...
o_bilozerska: (Після Савур-могили)


Співає: друг "Скрипаль"
Малює: друг "Пікассо"
Дрихне на посту: подруга "Ефка"
o_bilozerska: (Після Савур-могили)


Сьогодні нам довелося багацько копати. Це робота якраз "для мене": земля тверда, а я слабка, копаю настільки повільно і витрачаю на це так багато сил, що ця робота у моєму виконанні стає недоцільною (ну, десь так само, як рубання дрів - поки інші їх рубають, я зазвичай збираю хмиз на розтопку).

Але при всьому тому від мене сьогодні таки була користь: я брала вже викопану землю і складала її в мішки, які підуть на укріплення. Напакувала 25 мішків. У кожен мішок влазить чотири з верхом відра землі. Отже, я сьогодні накопала, наносила і накидала в мішки сто відер землі.
Головне - мотивація і правильний підхід до використання бійців :)
o_bilozerska: (Після Савур-могили)
Найкращий подарунок - оцей портрет, намальований просто під час святкування одним із бійців УДА, другом "Пікассо". До війни він був скульптором, закінчив академію...



А другий наш доброволець, друг "Скрипаль" (він справді дуже хороший скрипаль) грав і співав (на гітарі, скрипка залишилася на базі), а ворожий кулеметник в цей час періодично був за барабанщика, кулі ритмічно цокали в цеглу.

Сьогодні вороги були особливо активні, у нас на позиціях двоє поранених. Міни летіли десятками, але хаотично - дві по позиціях, три в село, знову по позиціях, знову в село...
(Але будьте спокійні, спершу наш снайпер, а потім артилеристи дуже добре по них відпрацювали. Зараз вони вивозять своїх поранених).
o_bilozerska: (Після Савур-могили)
Робити поки що нічого, тож розповім вам одну історію. Історія реальна, але зі зрозумілих причин без ідентифікуючих подробиць.

Одного разу співробітники ФСБ отримали завдання викрасти з території України одну людину. Чималенькі гроші, виділені на цю операцію, вони, треба думати, привласнили, але цього ми точно не знаємо. Як би там не було, вони за абсолютно сміховинну суму найняли українських ментів, які мали затримати "об'єкт" і передати його іншим людям, теж громадянам України, які повинні були перетягнути бранця через українсько-російський кордон.

Мєнти погодились і справді затримали того чоловіка. Але, поговоривши з ним, вони зрозуміли, що це не дрібні бізнесові розборки, а серйозна і дуже неприємна політична історія, в яку вони мали дурість і жадібність вляпатись.

Коротше, мєнти злякалися і самі здалися з повинною. Викрадення зірвалося. Усіх українських виконавців взяли, до російських замовників, ясна річ, не добралися.

До чого це я? А ось до чого. Раніше Кремль залишав на місці убивства свою "візитну картку" - то стріляючий шприц з отрутою, то полоній. А зараз вони не паляться! Нічого не роблять своїми власними руками, за які їх можна ухопити на гарячому, а наймають місцевих покидьків - що для спецоперацій, що для війни. Порівняйте вбивство Бандери чи Ливиненка з убивством Вороненкова.

І це не тільки вбивств і викрадень стосується. Перед першим Майданом Путін особисто приїздив в Україну і агітував за Януковича, будучи щиро впевненим, що це допоможе тому виграти вибори. А зараз запутіна все більше стає прихованою, проштовхує кремлівську вигоду з нібито проукраїнських і антипутінських позицій.

Про що це свідчить? Про те, що Росія з наддержави стає державою-ізгоєм, яка вже не може відкрито, на весь світ, нікого не боячись, хизуватися своїми злочинами. Кремль змушений ховатися, перекладати відповідальність за свої злочини на інших, як роблять абсолютно всі пересічні злочинці. Яких рано чи пізно ловлять і вони отримують те, що заслужили.

Мені подобається така тенденція. Терпіння, браття, ми на правильному шляху.
o_bilozerska: (Після Савур-могили)
Розмова в окопі між моїм командиром і в.о.ротного однієї з бригад ЗСУ. Рота, до речі, зразково-показова: жодного "аватара", в окопах порядок, настрій у всіх хлопців бойовий і т.д.
Щойно закінчився мінометний обстріл, вийшли з бліндажа, палять.

- Ты за что воюешь, зачем воюешь?
- Потому что за державу обидно, и еще чуть-чуть - из любви к искусству, - видає свою стару формулу мій командир.
- Не, ну это пафос, это просто пафосные слова. Вот ты действительно скажи - за что ты воюешь?
- Я тебе уже сказал, теперь твоя очередь. Вот ты - за что воюешь?
- Я воюю потому, что у меня трое детей, и потому, что недостойно мужика пропустить такую драку, которая раз в жизни бывает.

Я слухаю зі сторони і сміюся. Різними словами сказали абсолютно те саме - і обоє примудрилися не помітити цього :)
o_bilozerska: (Після Савур-могили)
Пару днів тому на нашій позиції загинув молодий солдат ЗСУ, з яким двоє моїх побратимів - Ворон і Скрипаль - жили в одному бліндажі і встигли подружитися. Тихий, спокійний, інтелігентний хлопець.

В кінці зими я зустріла (не на передовій) "аватара", який, думаючи, що я служу у ЗСУ, з авторитетним виглядом почав вчити мене різним хитровиробленим способам, як "закосити на больнічку", після чого можна буде не повертатися на фронт. Я не сперечалася - він би все одно нічого не зрозумів.

Одного разу на фронті був локальний наступ українських сил, у якому взяли участь лише ті солдати ЗСУ, які добровільно зголосилися йти на штурм. Ворожі позиції були взяті, але третина учасників штурму вибули вбитими або пораненими. (Тобто, ще два таких бої - і добровольців на цій ділянці фронту взагалі не залишиться).

Навіть коли в нас на фронті не все добре, коли ми зазнаємо втрат, ворог стабільно втрачає коли вдвічі, а коли втричі більше особового складу. Це не стільки тому, що ми круті, скільки тому, що такий їхній стиль війни - давити м'ясом, не жаліючи своїх людей. Не вміють вони інакше. Але - пробачте за тисячу разів повторену фразу - ми на цій війні втрачаємо кращих. А вони втрачають здебільшого асоціальний елемент - місцевий і "понаїхавший". Покидьків завжди в десятки разів більше, ніж найкращих, і вони ніколи не закінчуються.

"Я вважав і вважаю, що ще в 14-му році треба було ввести воєнний стан, заборонити будь-яку демократію, будь-які вибори, ввести військово-польові суди і розстріли, і ми давним-давно виграли б цю війну, - сказав нещодавно Провідник Дмитро Ярош. - В тому числі на передовій розстріли. Бо я знаю, як тисячі солдатів відмовлялися виконувати накази, і все таке інше. Без жорсткої дисципліни в військах перемогти неможливо. А це мінімізує втрати. Повірте, що маленька кров рятує від дуже великої крові, подібної до Іловайської, до Дебальцевської трагедії. Тут має бути саме так: ми або воюємо, або торгуємо. Або воюємо, або займаємося демократією.

...Воєнний стан завжди на часі, поки іде війна... На війні не можна перемогти, не мобілізувавши всі ресурси народу і держави. Тим більше, з Російською імперією. У них більша армія, більше техніки, ракетне озброєння, авіація. Але неодноразово в історії величезні імперії програвали війни маленьким державам... Якби ми змобілізували нашу державу ще тоді, війна давним-давно була б завершена. Не є великим секретом, що зараз у частинах і підрозділах ЗСУ великий некомплект особового складу. А це апріорі - будь-яке ударне угрупування створити неможливо, маючи некомплект у військових частинах". Кінець цитати.

Зараз на передовій залишились здебільшого ті, хто готові воювати, добровольці в широкому розумінні цього слова (всі решта так чи інакше відкосили або відкосять). Але для перемоги їх безнадійно мало.

Для того, щоб виграти цю війну, нам потрібно ПРИМУСИТИ ВОЮВАТИ НАШИХ ПОКИДЬКІВ І ПРОСТО ЗВИЧАЙНИХ ОБИВАТЕЛІВ. Мобілізаційний резерв кожного народу - близько 10% від його загальної кількості.
Героїв тисячі, можливо, десятки тисяч. Але для того, щоб перемогти, необхідно зробити героями мільйони.
o_bilozerska: (Після Савур-могили)
У зв'язку з убивством Вороненкова - екс-депутата Держдуми РФ, що втік в Україну - беру назад свою пропозицію щодо російської співачки Самойлової - заборонити їй в'їзд в Україну, а потім указом президента "помилувати" і впустити. Правильно зробили, що не впустили. Не вберегли б - якби вона опинилася на території України, ФСБ убила б і її. Коли маєш справу з інфернальним злом, не можна розумничати і вигадувати тонкі дипломатичні ходи. Інфернальне зло треба нищити. Або ми їх, або вони нас.

Причому ще за кілька днів до убивства Вороненкова російські інформресурси почали робити "вкиди", що його незабаром уб'є СБУ. Ех, після появи отих "вкидів" його слід було охороняти, як Президента...

Повідомляється, що поранено і затримано кілера, який стріляв у Вороненкова. Цього кілера теж зараз необхідно охороняти, як Президента, і навіть краще. Бо зараз російські спецслужби намагатимуться зробити все, щоб він не заговорив.

Найприкрішим буде, якщо кілер заговорить, і з'ясується, що його наймали через котрогось з місцевих кримінальних авторитетів, і нікого, крім цього авторитета, він не знає. Тоді доведеться якнайшвидше хапати і охороняти авторитета, поки того не грохнули.
o_bilozerska: (Після Савур-могили)


19 березня 2017 року у Маріупольському драмтеатрі відбулася церемонія нагородження вояків-захисників Маріуполя Лицарським хрестом Добровольця - недержавною нагородою, заснованою "Всеукраїнським союзом ветеранів АТО". Я спеціально приїхала з "нуля", щоб привітати "Павука", "Малого", "Саву" та інших хлопців, більшість з яких знаю - кого рік, кого два, бачила у ділі, ціную, люблю, шаную...

Павук, він же Руслан Пустовойт, починав в УДА, нині у 54-му ОРБ - той самий безбашенний донецький розвідник, який фактично один узяв у полон 8 ворогів, був двічі важко поранений, нині знову в строю. Малий - боєць з мого підрозділу (ОЛПЗ "Вольф" УДА), теж розвідник з величеньким досвідом. Усього нагородили біля 20 бійців, переважно з 54-го ОРБ та з 8-го батальйону УДА. Деяких, на жаль, посмертно...

Організатори заходу - патріотична громада міста, переважно волонтери - люди, які невеликою кількістю, але шаленою (само)організованістю, завзяттям і відчуттям, що "крім нас, нікому", відстояли український Маріуполь. Щось було дуже зворушливе в тому, що нагороди (від народу) вручали не "убеленные сединами" ветерани служби в Радянській армії, а жінки - звичайні наші українські жінки, без яких ми ще два роки тому втратили б третину областей України. Кожна казала декілька слів - майже всі без підготовки, від душі. Коли до мікрофону покликали Таню Пустовойт, дружину Павука і маму його дітей, вона почала казати слова подяки, але одразу збилася і заплакала. Змахнув сльозу і Павук, а люди почали аплодувати...

Коли хвилиною мовчання вшановували пам'ять загиблих, це була не умовна 10-секундна "хвилина", як на політичних і "піарних" заходах, а справжня хвилина, секунди відбивав метроном. На 60 секунд люди завмерли, приспустивши прапори, буквально перетворившись на камінь - і тут вибігає маленька дочка Павука, обіймає його за ногу, притискається до нього щокою і так стоїть...



Була маленька "творча програма" - патріотична пісня від юного маріупольського барда Данила Подибайла і вірш, який прочитала місцева поетка. В кінці від всеукраїнського братства ОУН-УПА троє вояків були нагороджені медаллю "Захиснику України від московської агресії".

Особливий подарунок (особисто від мене) отримав Павук - активні навушники, прислані паном Олександром з Канади, який допомагає нам майже від самого початку війни. Павук мав отримати їх набагато раніше, але був поранений... Думаю, панові Олександру буде приємно, коли він побачить, якому героєві дісталися одні з отих навушників.

Увесь захід був ніби живою ілюстрацією, поясненням того, яким чином ми примудрилися протриматися стільки часу і тримаємось досі. З такими людьми поруч на фронті і позаду в тилу не страшно воювати, взагалі нічого не страшно.

БАГАТО ФОТО )
o_bilozerska: (Після Савур-могили)
Я придумала, що робити з Юлією Самойловою - співачкою на інвалідному візку, яку Росія делегувала на конкурс Євробачення, що має відбутися в Україні. Як відомо, у 2015 році Самойлова порушила українське законодавство, виступивши в окупованому Криму, через що їй тепер має бути відмовлено у в'їзді в Україну.

У Росії є багато талановитих співаків і співачок. Очевидно, що Самойлову обрали для участі в конкурсі саме для того, щоб дошкулити нам. Для того, щоб Україна відмовила їй у в'їзді і можна було на цілий світ кричати про "кривавих бандерівців", які знущаються з беззахисної і вродливої дівчини-інваліда. (На Заході цього точно не зрозуміють, бо на наші закони їм чхати, а дівчина в Криму не підносила зеленим чоловічкам боєприпаси, а просто співала для людей - тобто, з їхньої точки зору, не зробила нічого поганого).

Якщо Україна під міжнародним тиском зрештою впустить Самойлову, але її атакуватимуть яйцями чи фарбою "агресивні нацисти" - тим краще для Росії.

Бачу вихід, як нам виплутатись із цієї складної ситуації так, щоб наш міжнародний імідж не постраждав, а постраждав російський.

Українська служба безпеки та інші структури, діючи згідно закону, можуть прийняти тільки одне, єдино можливе рішення: заборонити Самойловій в'їзд в Україну.

Одразу після того, як вони приймуть таке рішення (саме одразу, це важливо, щоб не дати ворогам часу на дії у відповідь), президент своїм особистим рішенням має "помилувати" Самойлову і дозволити їй в'їзд та участь у конкурсі. Причому обов'язково з принизливим формулюванням, що для неї зроблено виняток у зв'язку з її інвалідністю. Ну, так само, як президент може помилувати жінку-злочинця, якщо в неї серйозні проблеми зі здоров'ям і вона проситься до малолітніх діток.

Нам вигідно, щоб Самойлова взяла участь у конкурсі і виступила якомога краще. Зараз поясню, чому. Коли на Євробаченні перемогли Руслана і Джамала, вони на цілий світ стали уособленням України. А Самойлова стане уособленням Росії.
Люди з особливими потребами, які є соціально активними і досягли якихось успіхів, у всіх нормальних людей викликають захоплення і повагу. Але якщо така людина - єдина - представляє свою державу на конкурсі, який давно вже з пісенного став політичним, то її держава на цілий світ асоціюватиметься з інвалідом, колосом на глиняних ногах, який тільки й може, що гарно співати.
Це буде підсвідомий, на рівні асоціацій месідж, але він стане потужним ударом по іміджу "наддержави".

Тепер щодо акцій протесту проти Самойлової. Краще, аби їх взагалі не було. Але оскільки це вільний вибір кожного і заборонити їх не можна, закликаю, якщо такі акції будуть, робити їх без жодної агресії, на рівні тонкого стьобу. UPD. І обов'язково забезпечити їй надійну охорону, щоб російські спецслужби, чого доброго, не вбили її.

P.S. Хто згоден - поширюйте пост, хай президент прочитає :)
o_bilozerska: (Після Савур-могили)


Ух ти! Поки я сиділа на "нулі" і нічого не знала, у Франківську презентували колекцію іграшок ручної роботи, які зображують командирів і бійців УДА. Там є Провідник, комбати Чорний і Червень, друг Гатило, Яна Зінкевич, і я там теж є :)
Такі вони веселі, класнючі. Найбільше схожим, як на мене, вийшов комбат Чорний.



UPD. Хочу собі свою лялечку :)
o_bilozerska: (Після Савур-могили)
Був собі бліндаж, і жило у ньому четверо хлопців. У них були харчі, вода і БК, але не було роутера з вайфаєм.

Перевірено: бійці на "нулі" можуть доволі довго протриматись без харчів і набоїв, але без соцмереж не витримають і дня :)
Тож двоє хлопців були на посту, а двоє відпочивали. І пішли вони відпочивати у сусідній бліндаж, де роутер з вайфаєм був.
І поки вони листувалися з дівчатами чи то в контакті, чи то у фейсбуку, у їхній бліндаж у нас на очах прилетіла 150-ка.
Що залишилось від бліндажа - бачите на фото.



Ефка

Mar. 15th, 2017 03:38 pm
o_bilozerska: (Після Савур-могили)


Боєць Ефка одужала після множинних поранень і повернулася до несення служби.
o_bilozerska: (Після Савур-могили)


Евріка! Я придумала, як легалізувати короткостволи без ризику, що якийсь час, поки люди не звикнуть до масового володіння зброєю, вони вбиватимуть один одного в побутових сварках - там, де зараз обходиться парою синців.

Погодьтеся, що 90% отих сварок і розборок, під час яких можливе невиправдане застосування зброї - відбувається по синьці, тобто, в нетверезому стані. Твереза адекватна людина ніколи не буде стріляти без дуже вагомих на те підстав.

Робимо просто: прирівнюємо зброю до автотранспорту. Легалізуємо вільне придбання і зберігання короткостволів (для несудимих і психічно здорових), а носити їх дозволяємо лише тверезим. Для цього зобов'язуємо власників зброї носити її відкрито. До кожної людини з пістолетом на поясі може будь-якої миті підійти поліцейський і попросити дихнути в трубочку. Якщо людина напідпитку - зброя вилучається і повертається після дуже великого штрафу. За друге аналогічне порушення зброя конфісковується зовсім.

А для того, щоб у кримінальників не було спокуси підкрастися до людини з пістолетом, огріти її ззаду по голові і зброю забрати, запровадити покарання: за незаконне заволодіння чужою зброєю - припустимо, 15 років.

Усе це - не назавжди, а на перехідний період, поки наші люди не навчаться культурі поводження зі зброєю.

Як вам така ідея?

Profile

o_bilozerska: (Default)
Olena Bilozerska

April 2017

S M T W T F S
       1
234 5678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 21st, 2017 04:26 pm
Powered by Dreamwidth Studios